Бот. Ґуаякільський парадокс. Максим Кидрук

повернувся до Ріно та Лаури та мимоволі поспівчував секретарці: – Вам щось потрібно?

      Перед ним стояв двометровий засмаглий амбал із зачіскою «їжачок», у світло-синіх джинсах, стоптаних кросівках, засмальцьованому светрі з високим коміром і пуховій жилетці, та невисока худорлява жінка з пацанячою зачіскою, в чорних шкіряних берцях і коротенькому пальто – злегка підстаркуватий гібрид дівчинки-емо та школярки-задротки. Обоє за спинами мали наплічники. Якби не обличчя, що виказували іноземців, парочка цілком скидалася на бомжів, які нещодавно непогано скупилися в секонд-хенді. Директор зі стратегічного розвитку «ТТР Technologies» чув, що секретарка розмовляла не українською, а тому запитання поставив англійською.

      – Ми шукаємо чоловіка на ім’я Тимур Коршак, – сказала Лаура і по тому, як змінилося обличчя чоловіка в дорогому пальто, зрозуміла, що їм із Ріно щойно неабияк пощастило. – Ця пані стверджує, що він не працює в «Time-To-Play Technologies», а я стверджую, що п’ять років тому він точно…

      – Хто його шукає? – зупинив її Пузатий.

      – Ми, – психіатр відклеїлась від стійки рецепції та ступила крок до директора. – Ми працювали з Тимуром 2009-го.

      – Де? – брови метнулися вгору. – У Чилі?

      Лаура посміхнулася. Він знає. О, так, цей товстун чудово розуміє, про що йдеться.

      – Так.

      – Тимур тут більше не працює. Він звільнився через кілька місяців після повернення з того відрядження.

      Ріно гмикнув із виглядом «ще б пак він не звільнився». Дмитро Пузатий, оцінюючи, зміряв ґевала поглядом і несподівано крізь розстебнутий комір светра помітив білосніжний комірець священнослужителя.

      – Де нам його знайти?

      Пузатий перевів погляд на Лауру:

      – Боюсь, я нічим не можу вам допомогти.

      Француженка раптом підступила впритул і схопила чоловіка за руку:

      – Ми повинні розшукати Тимура! – вона дивилась просто в очі Пузатому. – Повірте, це надзвичайно важливо. Можливо, вам відомо, де він працює зараз. Або знаєте, де він живе. Хоча б щось!

      Жінка бачила вагання в очах директора, фізично відчувала, що чоловіка аж розпирає від цікавості. Він міг відшити, мотивувавши це тим, що не знає їх, а тому нічого не розповідатиме, натомість Дмитро Віталійович запитав:

      – Це пов’язано з тим, що сталося в пустелі Атакама влітку 2009-го?

      Лаура Дюпре відпустила його руку і трохи відсторонилася.

      – Так.

      Пузатий згадав дженджикуватого Оскара Штаєрмана, який майже шість років тому приїхав по Тимура, пригадав маячливі розповіді Тимура, а потім глипнув на ґевала, що височів позад жінки:

      – Ви теж працювали з Тимуром Коршаком?

      На коротку мить Лаура заклякла, очікуючи, що Ріно бовкне щось у своєму стилі (чи то пак у своєму колишньому стилі), щось на кшталт «ні, я тут, бляха, просто посрати зайшов, а ти, товстозадий, кажи бігом, де Тимур, інакше я тобі зараз яйця з корінням повисмикую!» Вона майже примусила себе повірити, що вже чує ці слова, коли Ріно ввічливо промовив:

      – Так, пане.

      – Ви