Бот. Ґуаякільський парадокс. Максим Кидрук

трохи спала, однак у місті стояла страшенна задуха. Ейнджел буквально давився вологістю. «Ще кілька років у такому кліматі, – думав американець, – і мої легені перетворяться на зябра». Опустити вікна «Nissan’а» він не хотів, чи то пак не міг (ви вже, мабуть, здогадалися – через мотоциклістів). Минулого тижня він сунув цією самою дорогою до будинку на узбіччі траси «Ґуаякіль – Проґресо – Салінас», який винайняв десять місяців тому, зрозумівши, що більше не може жити у квартирі в центрі міста, і розмовляв по телефону з мамою в Нью-Йорку, коли якийсь нахаба промайнув повз нього на мотоциклі, вихопив із його руки iPhone – чорт забирай, цілковито новий, придбаний напередодні Різдва iPhone 6-ї серії! – і, наче нічого не сталося, помчав собі далі.

      – Бляха, та припиніть ви сигналити! – верескнув Ейнджел, вгативши кулаками по керму. Спереду, справа та позаду його оточували таксі – жовті пошарпані малолітражки, водії яких осатаніло сигналили, неначе вірили, що скиглінням клаксонів допоможуть пробці швидше розсмоктатися.

      «Citibank Ecuador» є частиною мультинаціональної фінансової корпорації «Citigroup» із Нью-Йорка, у якій Ейнджел розпочав кар’єру відразу після закінчення гарвардської бізнес-школи. 2011-го хлопцю запропонували посаду начальника відділу в одному з підрозділів компанії в Еквадорі. Пропозиція видавалася заманливою: хороша посада, пристойна зарплатня, байдуже, що десь у Південній Америці, і Льюїс погодився. Хлопець планував, що рік-півтора попрацює керівником відділу в Еквадорі (наведе лад у відділі – так йому сказали), після чого повернеться на ще вищу посаду до нью-йоркського відділення, але… застряг. Після чотирьох років у Ґуаякілі Ейнджел Льюїс був готовий на що завгодно, щоб повернутися назад, іноді він думав, що згодився б на посаду касира, аби тільки в Нью-Йорку (о’кей, можна в якому-небудь сраному Бісмарку, штат Північна Дакота), проте вакансій не було. Керівництво компанії не відпускало його з Еквадору.

      – ПРИПИНІТЬ! – у якийсь момент задуха, пронизливі сигнали клаксонів і розпач злилися, змішалися, і Льюїс подумав, що вибухне. Його голову от-от мало розірвати, наче кавун, у який влучає куля калібру 5,56 мм, але наступної миті валка машин рушила, і чорна хвиля відступила.

      Ейнджел подивився на себе в дзеркальце заднього вигляду та відзначив криваві плями на очних білках.

      – Цього ще не вистачало, – у відчаї прошепотів він. Усю п’ятницю та вечір четверга (після вечері в ресторані «Sushi Isao», що на вулиці Бальсамос) його нудило та лихоманило, несамовито боліла голова. – Не вистачало підхопити якусь екваторіальну заразу.

      «Nissan Sentra» тричі зупинявся, в’язнучи в потоці машин, перед тим, як досягнув перехрестя в самісінькому центрі міста. Перед Ейнджелом стояло два таксі. Запаленими очима він телющився на світлофор. Червоне… блим… червоне… блим… жовте… жовте… жовте… блим… зелене світло!

      «Ну, ну, швидше! – нетерпляче підганяв Ейнджел. Його очі сльозилися. – Ворушіть своїми смердючими клешнями!»

      Перше таксі виїхало на перехрестя. За ним – згасли стоп-вогні – повільно рушило друге. Американець переставив ногу на педаль газу,