Маріупольський процес. Галина Вдовиченко

спалах за спалахом, вибух за вибухом. Далі, далі, далі…

      Це тривало з півхвилини, хоча здавалося – безкінечно. А через коротку паузу – нова порція снарядів. Рвонуло ближче, у вухах дзвін, посипалося на голову якимось порохном, дрібними гілками, камінцями. Роман втиснувся у траву під сітчастою огорожею – нема куди подітися. Пекло все ближче, нікуди не втечеш. Молися й чекай, пронесе-не пронесе.

      Смикнулася нога.

      Осколок?!..

      Ні. Дівчина. Стоїть на колінах, намагається встромити ключ у шпарку на кільці, руки танцюють. Їй це ніяк не вдавалося, лише тремтіла під свист та близькі розриви снарядів. Нарешті металева пастка розчахнулася. «Швидше!» – побігла попереду, Роман за нею, припадаючи на ногу. Із гуркотом покотилося відро, що трапилося на шляху. Сині двері погребу. Туди!

      Кам’яними сходками – донизу, гуп-гуп-гуп-гуп – у прохолоду погребу, у незнищенні запахи минулорічної картоплі, що давно закінчилася, залишивши спогад, всотаний у цемент.

      Яким же затишним, яким надійним видався цей холодний погріб, з його павутинням у кутках, рядами порожніх банок та кількома повними (баргарони у власному соку) на дощаних поличках уздовж стін. Баба Аня у старому продавленому кріслі, двійнику того, що надворі під деревом завше стоїть. Уже спокійна, наче у наметі, накрита брунатною ковдрою. Віхтик сірої вати вистромився з дірки. Дві кицьки у ватяних заглибинах знайшли собі прихисток. Поруч із кріслом – триногий табурет.

      Напередодні, спускаючи Романа з ланцюга, Вітьок хвалився, що дехто завдасть «кому треба» жару. Є чим залляти сала за шкіру, – докинув, замикаючи згодом кільце на нозі. От і заливають, щоправда з похибками, не шкодуючи своїх. Ми, хвалився Вітьок, ще Маріуполь відіб’ємо!

      …У цьому тісному підвалі Ольга помітила, що друге око полоненого вже визирає на світ з-поміж різнобарв’я синця. Роздивилася на колір очей полоненого. Синій. Не приглядалася надворі, а при світлі благенької лампи побачила. Він глянув на неї знизу вгору – сидів навколішки, ні до чого не притуляючись. Прислухався до звуків знадвору. Ще раз зиркнув. Чого вона радіє, чого усміхається?

      – Була така пісня про очі волошкові… – Ольга посовалась на кульгавому табуреті, кахикнула – й проспівала рядок, узявши занизько, голос здригнувся наприкінці: – «Ой ви очі, волошкові…» – засміялася. – Співачка з мене ніяка… Я у дитинстві думала, що очі волошкові – це сумні очі, як у нашого волошка…

      До кого вона зверталася? Говорила наче до них обох. Баба щільніше затулилася ковдрою, сховала голову у подобу високого коміра. Черепаха черепахою.

      – Хто такий Волошок? – запитав Роман.

      – Ну ти даєш!.. Волошок, маленький баранчик… Чи у вас вони якось по-іншому називаються?

      – Маленькі баранчики?… – Він слухає, що там, нагорі, а її слова сприймає неуважно. – Не знаю. І що там з тим баранчиком?

      – Нічого. Я була впевнена, що очі волошкові – це очі маленького баранчика, тобто сумні. Лише згодом зрозуміла: це очі кольору волошки.

      Нагорі запала тиша.

      – Угу, – сказав Роман.

      За