Маріупольський процес. Галина Вдовиченко

маєте? – Роман до господині.

      – Це яку? – вийшла до нього, на щоці борошняна смужка.

      – Хрестоподібну на кінці.

      – Немає, – буркнула, чогось сердита. Ще зовсім дівча.

      – Хоч ніж дай.

      – Счас! – глянула спідлоба. – Біжу і падаю.

      Що за муха її вкусила?…

      Дійшло. Ніж! Ножа вона йому не дасть.

      – При тобі розкручу й віддам, – пояснив їй. – Самими ж пальцями нічого тут не зроблю…

      Не відповіла, сховалася у літній кухні, заходилася мити газову плиту. Чого захотів – ножа йому! А він тим ножиком: чик-клац – та й відкриє замок на наручнику. Тобто наножнику. І втече. Ясно, що втече, хоч йому у голові й паморочиться, і обличчя перекривлене набряком. А то ще ножем у неї запустить.

      Вона уявила собі, як ніж летить до неї, обертаючись у повітрі… Бррр… Але, якщо подумати, що це йому дасть? Для чого йому її різати-вбивати?

      Присіла у куті перед тумбою з різними абищицями, занурилася мало не з головою у її нутрощі. Ніколи у них не було ладу з інструментами. Не глянувши собі під ноги, можна було перечепитися за покинутий на підлозі молоток. Або знайти його випадково, коли вже не треба, на шифері курника… Тому їй так запам’ятався охайний дерев’яний ящик з інструментами, бачений у сараї шкільної товаришки Наді Волошиної. Цвяхи, зібрані за розмірами у бляшані та пластмасові коробки. Молотки, долота, пилки – рядком на довгій полиці. І зараз, мабуть, там лежать. А Волошини замкнули хату й ворота, забралися до родичів у Бердянськ, подалі від дурдому, як сказала мама Наді. Їхні індокачки й город тепер сусідка глядить.

      Нічого не знайшла у тумбочці, лише іржаві обценьки.

      – Здрасьті вашій хаті! – Валька-Самореклама на порозі. Улюблені лосини у пальмах, гумові капці. Мовчки жестом собі за спину показує, робить очі круглі: що там у вас за диво?

      Ольга їй жестом: потім скажу.

      Валька пошепки: хто такий?

      Ольга вголос:

      – Полонений!

      У Вальки брови вгору: да-а-а? А як звати?

      – Нас одне одному не представляли, – каже Ольга. Він для неї Циклоп, або укр, або бендера…

      – Бандера взагалі-то, – виправляє її Валька. – Ім’я ж у цього хлопця є?

      Ольга – на подвір’я. Валька за нею.

      – Тримай, – до Циклопа. Метнула ніж у землю, лезо навскіс увійшло у траву. Пес зірвався на лапи, відбіг метушливо, а тоді ліг трохи далі, не зводячи погляду з Ольги. Від цієї усього можна чекати.

      Обидві дівчини мовчки спостерігали, як хлопець відкручує шурупи, знімає кришку, роздивляється одним оком на поламаний механізм. На глядачів – жодної уваги. Зосереджений, мовчазний, занурений у свої справи.

      – Спирт чи горілка є? – підводить голову.

      – І закуска! – весело озивається Валька-Самореклама.

      Ольга на неї – зирк. Знайшла з ким жартувати. Та й прикусила язика. Мовчки дивилася на руки хлопця, на його плече із шевроном (тепер було видно, хто такий) – дві смужки, жовта й блакитна; на те, як він занурює сірники з ватою у мурашиний спирт, обережно вичищає заглибини у деталях.