Ворошиловград. Сергій Жадан

сказала вона, стоячи у воді по горло.

      – Я теж, – відповів я, скинув свої танкістські обладунки й пішов до неї.

      Вода була тепла, крейдяні гори, відбиваючи сонячне проміння, прогрівали її, у такій воді зовсім не хотілось рухатись.

      – Я, – сказала Ольга, – колись працювала піонервожатою в піонерському таборі. Це кілометрів п’ятдесят звідси. І ми кожного дня з напарницею мусили виловлювати з ріки піонерів.

      – Потопельників, чи що? – не зрозумів я.

      – Ні, яких потопельників? Нормальних живих піонерів. Вони запливали в очерети і ховались там до вечора. Знали, що ми плавати не вміємо. Ти уявляєш, яка це відповідальність?

      – Уявляю, – сказав я. – А ми з друзями рибу глушили в цій ріці.

      – Тут є риба?

      – Немає. Але ми її все одно глушили.

      – Зрозуміло. – Краплі води в рудому волоссі Ольги мідно зблискували, а зморшки під очима зовсім розгладились від теплої води. – У тебе тут багато друзів?

      – Так. Друзів дитинства.

      – Чим вони відрізняються від інших друзів?

      – Вони багато пам’ятають.

      – Германе, в тебе комплекси.

      – У мене багато комплексів. Наприклад, я не вмію плавати.

      – Я теж не вмію плавати, – жорстко відповіла Ольга. – Але не комплексую з цього приводу.

      – Ось так і потонеш – незакомплексованою.

      – Не потону, – впевнено сказала Ольга. – Не можна потонути в ріці, в якій плаваєш усе життя.

      – Може, й так. Просто я в ній давно вже не плавав.

      Комахи перебігали поверхнею води, наче рибалки взимку – сірою кригою.

      – Що ти вирішив? – не витримала Ольга. – З цією заправкою?

      – Не знаю. Вирішив почекати. Час у мене є. Може, брат повернеться.

      – Ясно. І скільки будеш чекати?

      – Не знаю. Літо довге.

      – Знаєш, Германе, – мовила вона раптом, відганяючи від волосся ос, – я тобі допоможу, якщо буде потрібно.

      – Добре, – відповів я їй.

      – Але я хочу, щоб ти зрозумів – це лише бізнес. Ясно?

      – Ясно.

      – Тоді що ти знову на мене витріщаєшся? Я ж сказала, що без купальника.

      Вода відносила гілки й перегортала піщаним дном чорну траву, комахи нависали над водою, липнучи до її клейкої поверхні, в’язка й тягуча полуднева ріка не так текла, як тривала.

      За якийсь час ми вибрались на берег і почали збиратись. Ольга знову попросила не дивитись, непомітним рухом стягла з себе мокрі трусики і, затиснувши їх у долоні, стала натягувати сукню. Ми рушили і, видершись на крейдяні кручі, побрели вгору, слідом за вечірнім сонцем, що вже викотилось за пагорби. Ольга йшла попереду, міцно стискаючи в лівій долоні трусики, сукня обліпила її мокре тіло, і я взагалі намагався на неї не дивитись. На заправці вона забрала в Кочі порожній кошик, непомітно кинула туди білизну, пошепотілась про щось із Травмованим, після чого той кинув на мене суворий погляд, сіла на скутера і розчинилась у вечірньому повітрі, мов її і не було.

* * *

      Увечері