Ворошиловград. Сергій Жадан

знову промайнули перед моїми очима. – Пішли в парк. Тут немає чим дихати. Ти машиною?

      – Попуткою, – відповів я.

      – Не страшно. У мене скутер.

      Ми вийшли, вона замкнула двері на навісний замок, сіла на скутер, той із третьої спроби завівся. Кивнула мені, я сів, легко взявши її за плечі.

      – Германе, – повернулась вона, перекрикуючи скутер, – ти коли-небудь їздив на скутері?

      – Їздив! – крикнув я у відповідь.

      – Знаєш, як руки тримати треба?

      Я знічено прибрав руки їй із плечей і поклав на талію, відчуваючи під сукнею її білизну.

      – Не захоплюйся, – порадила вона, і ми поїхали.

      Парк був напроти, потрібно було всього лише перейти дорогу. Але Ольга промчала вулицею, виїхала на хідник і пірнула між густих кущів, якими було обсаджено територію парку. Тут була стежка. Ольга вміло прослизнула між деревами, і незабаром ми вискочили на асфальтову доріжку. Алеї були сонячні й порожні, за деревами виднілись атракціони, гойдалки, крізь які пробивались молоді дерева, дитячий майданчик, з пісочниць якого рвалась угору трава, будки, в яких колись продавались квитки, а тепер тепло туркотіли сонні голуби й ховались вуличні пси. Ольга об’їхала фонтан, звернула в бічну алею, проскочила повз двох дівчаток, котрі вигулювали такс, і зупинилась коло старого бару, що стояв над річкою. Бар був давній, наприкінці вісімдесятих, пам’ятаю, в одній із його кімнат відкрили студію звукозапису, переганяли вініл на бобіни та касети. Я тут, іще коли був піонером, записував хеві-метал.

      Бар, як виявилось, і досі працював. Ми зайшли всередину. Було це доволі просторе приміщення, наскрізь пропахле нікотином. Стіни були обшиті деревом, вікна завішані важкими шторами, в багатьох місцях пробитими недопалками та обмащеними губною помадою. За барною стійкою стояв якийсь чувак років шістдесяти, циганської зовнішності, я маю на увазі – в білій сорочці та з золотими зубами. Ольга привіталась із ним, той кивнув у відповідь.

      – Не знав, що цей бар іще працює, – сказав я.

      – Я сама тут сто років не була, – пояснила Ольга. – Не хотіла говорити з тобою в офісі. Тут спокійніше.

      Підійшов циган.

      – У вас є джин-тонік? – запитала Ольга.

      – Немає, – впевнено відповів той.

      – Ну а що у вас є? – розгубилась вона. – Германе, що ти будеш? – звернулась до мене. – Джин-тоніка в них немає.

      – А портвейн у вас є? – запитав я цигана.

      – Білий, – сказав циган.

      – Давай, – погодився я. – Оль?

      – Ну добре, – мовила вона, – будемо пити портвейн. Давно бачився з братом?

      – Півроку тому. Знаєш, де він?

      – Ні, не знаю. А ти?

      – І я не знаю. У вас із ним були якісь стосунки?

      – Так. Я його бухгалтер, – сказала Ольга, дістала сигарету і запалила. – Можна назвати це стосунками.

      – Не ображайся.

      – Та нічого.

      Прийшов циган із портвейном. Портвейн розлито було в склянки, в яких на залізниці приносять чай. Лише підстаканників не було.

      – І що збираєшся робити далі? – запитала Ольга, зробивши