Загублений між війнами. Наталка Доляк

художнього рівня, виявляли примітивізм у розкритті людської психології. Їхні селяни були чимсь на кшталт картонних ляльок – пласких, однотипних, бездушних та бездумних.

      Зрештою метод масовості, який сповідували плужани, завдав чималої шкоди розвитку молодої української літератури, оскільки поповнював письменницькі лави людьми малоосвіченими, некультурними і позбавленими таланту.

      Але це усе буде згодом… а поки…

      Юрій Будяк отримав відповідь із редакції, але не таку, на яку сподівався. Кращу! Його не лише планували друкувати, а й запрошували доєднатись до гурту письменників під дахом спілки «Плуг». А це, своєю чергою, означало добрі новини – друкуватимуть його постійно й доволі часто. Юрій доєднався до київської філії, яка вже нараховувала чи не два десятки тих, хто більшою чи меншою мірою писав на тему села. Раз на півроку письменник Будяк не відмовляв собі у задоволенні з’їздити до столиці на спеціальні понеділкові плужанські вечори, які відбувались у харківському «Селянському будинку».

      Під час плужанських понеділків талановиті відомі письменники красномовно обговорювали тексти одне одного, сперечались, доводили одне одному свою правоту – аж до хрипу. Більш запальні навіть бились, але то бувало вкрай рідко.

      Юрія Яковича під час чергового візиту до столиці й зустрічі в «Селянському будинку» вразила читана молодим письменником Андрієм Головком «Червона хустина». Андрій читав, і вся його постать випромінювала біль, страх і ще якісь дивні відчуття. У залі перешіптувались, чи, бува, не автобіографічна та «Хустина», і сходились на думці, що таки придумана, вигаптувана з уламків чужих життів. Будяк слухав і думав чи то з радістю, чи з жалем, що сам ніколи так потужно не напише. Хоча були часи – і він стріляв, і він бачив смерті. Але ж не підходив до злочину аж так близько, як справжній кривавий убивця.

      Згодом Юрій, як і інші «плуги» й «борони», дізнається про вбивство дружини й дочки, скоєне Головком, вбивство, котре він так ретельно описав задовго до виконання свого безбожного, заздалегідь добре обмізкованого плану.

      На одному з літературних вечорів, влаштованих спілками «Плуг» і «Гарт», Юрій запримітив чоловіка, який стояв біля стіни й уважно слухав дискусію про щойно проголошені вірші поета-початківця Усенка. Згадав, що у двадцятому в Кам’янці-Подільському стрічались із тим чоловіком…

      Тоді яскраво майоріли сподівання на створення власної української держави. Хто ж знав, що мине досить короткий в історичному розумінні час – і називатиметься рідна земля не «народна республіка», а «радянська соціалістична»? Ніхто тоді цього не знав, і навіть оцей молодик, що подивився зараз на Юрія й підморгнув дещо легковажно. Упізнав, виходить. По закінченні дискусії Сергій Пилипенко закликав товаришів по перу до тиші й оголосив:

      – Товариші! А тепер прошу до слова Григорія Косинку.

      Що тут знялось у залі… Усі зааплодували, закричали, підхопили письменника