Краями Грузії. У пошуках скарбу країни вовків. Олексій Бобровников

спеціальний приз міжнародного фестивалю DetectiveFEST (проводився в Москві за підтримки ООН).

      Навесні 2011 року вийшов в ефір фільм «Катинь: листи з раю», присвячений загибелі польських офіцерів за часів сталінського режиму. Фільм було створено знімальною групою Олексія Бобровникова за підтримки та фінансування посольства Республіки Польща в Україні.

      У 2011–2013 роках жив і працював на Кавказі.

      Нині працює спеціальним кореспондентом телеканалу 1+1.

      Замість передмови

      Страх мандрівника

      В аеропорту думаєш лише про три речі: про паспорт, про місце, де лежать гроші, і про посадковий талон. Сама думка про втрату хоча б одного з цих атрибутів кидає в холодний піт.

      Лише три предмети, але страх загубити їх переслідує тебе щосекунди.

      Мандрівник нервово поплескує себе по кишені. Гаманець на місці, але цього замало. Секунду по тому параноїк-повітроплавець крадькома зазирає всередину й великим пальцем, як колоду карт, прогортає хрусткі купюри.

      Ніби тут, серед юрмища транзитних аферистів, які летять казна-звідки й куди, чатує злодюжка-телепат, здатний обчистити тебе самим зусиллям думки.

      Гроші. Паспорт. Посадковий талон…

      Саме в аеропорту, як ніде інде, страх втратити ці найголовніші в житті папірці буває таким концентрованим.

      У своєму звичному ареалі проживання, на суші, ми звикли турбуватися одночасно про тисячі речей: про залишки на карткових рахунках, про світлофори, про звіти з доставки СМС-повідомлень; про поштові скриньки, зламані чи забуті до них паролі, позавчорашні дзвінки без відповіді.

      Проте тут, на станції «земля-повітря», тривога, що мучить подорожнього, змушує його знову і знову бгати в долоні посадковий талон.

      Цей жах набагато сильніший за нав’язливі передчуття авіакатастрофи. Адже мандрівника, який вирушає в довгу путь, лякають аж ніяк не теракти чи турбулентність. Понад усе на світі він боїться повернутися додому…

      Маршрут 1

      Вік-енд у Тбілісі

      Під час якого мене виселяють з готелю і я опиняюся в гостях у правнучки грузинського царя

      …Ясное небо Грузии, горный воздух, тень ореховых деревьев гораздо здоровее и приятнее, чем цвет небес зелено-бледный, мшистые болота, и тщедушные елки, и березки большей части русских губерний.

Кавказький календар за 1848 рік

      Місто, яке любить тебе

      Не знаю, що це – інша концентрація кисню в повітрі, інша формула води? Хмари, які зависли над горами, виглядають твердішими, ніж зазвичай. Чи річ у контрастності?

      У Тбілісі твердо стелять хмари. Отже, тут буде м’яко спати?

      Забравши паспорт із рук дуже некрасивої, але шляхетної грузинки з теплими очима, я пішов по валізи.

      «Tbilisi. The city that loves you», – сповіщає напис на розсувних дверях аеропорту, до яких я штовхаю навантажений речами візок.

      Двері відчинилися перед носом.

      Переді мною стоїть друг.

      – Я повернувся, – кажу йому.

      Я не кажу «приїхав».

      І так зрозуміло.

      Колись, щасливий і безтурботний, я приїжджав до Тбілісі, щоб поділитися цими відчуттями з тими, кого люблю.

      Цього разу я повернувся порожнім: ані людей, ані зобов’язань; у мене навіть немає зворотного квитка. Я не знаю, коли назад. Чесно кажучи, навіть не впевнений, чи треба назад узагалі.

      – Як ти? – запитує друг.

      Щоб відповісти комусь на запитання «Як ти?», слід спершу поставити його собі самому. Поставити і не боятися почути відповідь. Виходячи з магазину й поповнивши рахунок грузинського телефону, я отримав її.

      «Як ти?» – повторив, звертаючись до самого себе.

      «Неначе відкрив очі – і вдома», – відповів внутрішній голос.

      Скучний дворик

      – Мы искали для тебя хароший скучный дворик… Хароший тихий дворик, – уточнив мій друг. (Перекладати українською грузина, який говорить російською з кавказською мелодикою, – дуже невдячна справа, тож нехай читач пробачить автору строкатість тексту, сплетеного часто-густо з ниток різних кольорів.)

      – Годиться, – відповідаю сміючись.

      У перші дні по приїзді я шукав спокійне місце, щоб вивчити матеріали й розробити маршрут.

      Мій план – написати цикл репортажів про найвіддаленіші території і традиції, що збереглися в Грузії всупереч радянській владі, неокапіталізму та цивілізації як вона є.

      Інтуїція й досвід минулих мандрівок підказували, що збереглося чимало.

      Якщо вірити почутому і прочитаному в Тбілісі, то під час подорожі вдасться стати свідком обрядів із масовими жертвоприношеннями; побачити церкви, де службу правлять не священики, а сільські старійшини; храм таємного церковного ордену, про який нічого не відомо, крім назви містечка і прізвища людини – його