Камінь посеред саду. Володимир Лис

на моїх очах, і фініш був на диво глумливим. Я боявся порушити тишу. Тиша була більшою за мене самого, за всі мої прагнення.

      Я відійшов од вікна і знову сів у крісло. Раптом подумав, що дуже добре було б, якби до моїх ніг прилестився кіт і потерся об них. Я б погладив цього ніжного пухнастого котяру і, може, й заговорив до нього. Може, він у відповідь нявкнув чи замурчав, а я б удавав, що мені цікаво з ним спілкуватися.

      Кота, на жаль, у нас не було. І покидати кімнату й виходити на вулицю я не мав сили. Навіщо? Навіщо, коли я не втечу від того, що трапилося? Від минулого неможливо утекти. Минуле – це ми самі. З нашими успіхами і невдачами, точними попаданнями й помилками. А втім, чого-чого, а помилки не було. Я не помилився, вибираючи Магду. Я мусив її обрати. Вона повинна була належати мені. Та Магда, на яку дивилися захоплені люди в залі. Ну, а, природно, поруч з нею, роблячи все для неї, я повинен був втілювати в життя свої великі плани.

      Так, я не кохав Магду, хоч тішив себе ілюзією кохання і довго, аж до вчорашнього дня, переконував себе в протилежному. Решта вже не має ніякого значення.

      Те, що було після залу, – наші побачення, весілля, робота в інституті й на заводі, приїзд у це місто – вже не мало великої ціни. Найбільшу вартість мав той вечір.

      Я ще побачив себе тоді, коли танцював з Магдою, її руки, покладені мені на плечі, і підвівся. Тепер можна було вставати і йти, куди завгодно, хоч іти мені, власне, не було куди.

8

      Я поблукав трохи містом, а потім подивився зарубіжний детектив. Випив після сеансу склянку соку в гастрономі неподалік від кінотеатру, їсти мені не хотілося. Я вийшов з гастроному і поплентався у протилежний від кінотеатру бік.

      Дорогою я зустрів знайомого інженера з нашого заводу і поінформував, що подивився кіно. Він сказав, що теж хотів би побачити цей детектив, тільки от чи дружина погодиться – десь там ходила по крамницях, а він поспішав їй назустріч.

      – Вона не любить детективів, – сказав знайомий.

      – Хто вона в тебе? – спитав я.

      – Учителька, – відповів той.

      – А-а, – протяг я. – Ну, може, вмовиш.

      – Вона швидше додому потягне, борщ варити.

      – Борщ – серйозна справа, – сказав я.

      – Ну, бувай.

      Я провів його довгим поглядом. Так і не зрозумів, що він мав на увазі, коли казав про борщ. Удвох варять, чи що… Ніби це для мене важливо.

      І тут я збагнув – так, важливо. Я відвернувся і пішов далі, у неминучий протилежний бік. Уже за кілька метрів по тому, як я відійшов, майнула думка – може, піти ще раз до того кінотеатру, побачити, яка в нього дружина? Але чим я поясню свій прихід? Палкою любов’ю до цього детективу, про який я сказав «так собі, дивитися можна». А втім, чому я певен, що вони прийдуть і борщ не переважить?

      Тут я став пригадувати, якими бувають борщі. Варити вміла і Магда, а її мати, моя теща, – вона взагалі варила незрівнянний червоний борщ. Щось вона додавала у нього таке, окрім буряків, капусти, томатного соку, цибулі, що пальчики оближеш. Я ніяк не міг відгадати, що робить борщ таким смачним, бо було враження, що не капуста