Камінь посеред саду. Володимир Лис

в місцевий дільничний міліціонер. Про присутність слідчого прокуратури просив директор тамтешнього комбікормового заводу, де працював загиблий.

      – Як він загинув? – спитав тоді Верещук.

      Прокурор не знав. Порадив зателефонувати у райвідділ міліції, що Верещук і зробив.

      – Дільничний каже, що того чоловіка знайшли в саду придушеним каменем, – сказав йому оперативник, який теж мав їхати у Ясенівку.

      – Каменем? – здивувався Верещук. – Яким каменем?

      – Не знаю, – відповів оперативник з райвідділу. – Каже: в саду там лежав якийсь камінь – і ним начебто прибили того чоловіка.

      – Гаразд, виїжджаємо, – сказав Верещук. – Тобто, ви мене заберете з собою?

      – Заберемо, – пообіцяли на тому кінці дроту.

      Тепер їхня група йшла крізь туман. Назустріч виступали, наче вартові, може, саду, часу чи простору, невідомо чого – безлисті дерева. Голосіння наближалося, робилося схожим на звук єдиної пронизливої струни. Ось вони вже й побачили купку людей. Маленька жінка з пасмами місцями сивого волосся перестала плакати, тільки її плечі здригалися, а очі, якими глянула на Верещука, випромінювали страшний, аж не людський біль.

      Мертвий лежав на землі. То був чоловік років тридцяти п’яти, середнього зросту, худорлявий, але не дуже худий, зодягнутий в легеньку темно-синю куртку, з-під якої висвітилася картата сорочка. І куртка, і сорочка були замазані кров’ю, видно було, що груди чоловіка здеформовані від якогось страшного удару. «Справді, наче каменем», – подумав Верещук.

      Через хвилину з вуст дільничного прибулі довідалися про суть трагедії. Загиблий – Андрій Троян – інженер місцевого комбікормового заводу – пішов у сад і довго не повертався.

      – Ой, не вертається, все й не вертається, – озвалася розпатлана заплакана жінка. – Я думаю, де він, куди пішов, вийшла, кличу – не озивається. Щось мені як підказало. Пішла в сад, а тут, дивлюся, синочок каменем прибитий.

      – Він тут мав з кимось зустрітися? – спитав Верещук.

      – Не знаю. Він мені не сказав. Але хтось же придушив його тим каменем. Не міг він його отако підняти і… – вона вмовкла, обвела людей безтямними очима.

      Нарешті Верещук побачив і сам камінь. То був великий чорний каменисько, висотою до метра, може, трохи більше, напівкруглий, з кількома стесаними кутами.

      – Звідки цей камінь у саду? – спитав Верещук.

      – Та ще мій покійний батько привіз його звідкись із кар’єру, – пояснила мати загиблого. – Казав, що сад прикрашатиме. А, бач, як вийшло…

      Жінка схлипнула, тильним боком долоні витерла очі. Туман у саду начеб порідшав, зате війнув сирий, пронизливий вітер.

      – З ким тут міг зустрічатися ваш син? – поцікавився оперативник з райвідділу.

      – Хіба ж я знаю? – сказала мати. – Може, зі знайомим якимсь, може, із сусідом, чи хтось приїхав до нього… Якби ж я знала… Ой, якби ж я знала…

      І вона знову заголосила.

      – Заспокойтеся, будь ласка, – якомога лагідніше сказав до неї Верещук. – Я розумію, сина ми вам не повернемо. Але все ретельно розслідуємо – це я вам обіцяю.

      Частина перша. Андрій Троян. Анфас

1

      Дорогою на роботу я спиняюся біля газетного кіоску. У тьмяному склі бачу своє обличчя – не худе, рівномірно пропорційне, тьмяно-блискуче, високу постать. Такий собі цілком благополучний джентльмен зростом сто сімдесят п’ять сантиметрів і вагою сімдесят сім кілограмів – майже ідеальні пропорції. А душа? Але в душу ніхто не зазирне, окрім мене самого. То тільки я готувався до сьогоднішнього дня, лише для мене він важив так багато. Бо знав: Магда неодмінно не забуде, вона пам’ятала все, що стосується даних мною слів чи слів, даних мені.

      Сьогодні я намагався піднятися раніше за мою любу дружиноньку. Таке бувало. Бувало, що я робив канапки або яєчню і годував Магду. Їй це подобалося. Але сьогодні моя люба дружинонька встала раніше. Я не зміг нічим догодити. Але й Магда жодним словом не дорікнула, не згадала, який сьогодні день. Я прокидаюся, солодко потягаюся. Але Магди поруч немає. Зате з кухні долинають дратівливо-божественні запахи – Магда робить грінки. Біфштекси, грінки і кава. Ум-м!

      Виходжу, дивлюся на спокусливо засмаглі руки, ковзаю по вирізу халата, вітаюсь, цілую Магді руку вище ліктя, хочу сказати: «Який це у лісі вовк здох?», але нічого не кажу. Бо інакше Магда нагадає про сьогоднішній день.

      І ранок перетворюється на тортури: я чекаю Магдиного нагадування – коли голюся, вмиваюся, снідаю. Але дружина мовчить. Згадую замітку з газети про чергового екстрасенса, сміючись, розповідаю. Магда мовчить, посміхається. Погоджується, що тепер пишуть багато цікавого і багато дурниць. Нарешті я виходжу з дому, нарешті вільний од цього виснажливого чекання. Невже Магда забула? Зате пам’ятаю я.

      Я йду вулицею, і чим ближче до нашого заводу, тим повільнішими стають мої кроки. Намагаюся не думати про майбутню розмову з шефом. Чи не треба? Ні, мушу. Все має статися само собою. Намагаюся заспокоїтись, але з того нічого не виходить. Нехай. Раптом сьогодні станеться