Таємниця. Юрій Андрухович

і виходили з берегів, і несли на своїх цілком здичавілих хвилях уламки домів, дерева, копиці, одного разу хтось бачив, як несло корову і вона була ще жива, але з поламаними ногами, іншого разу несло автомобіль, «Волгу». Так Волга поєдналася з Бистрицею. Дивакуваті приятельки моєї бабці казали, що це через польоти у космос. Може, й мали рацію. У будь-яких проявах кінця світу вони орієнтувалися найкраще.

      Були ще якісь прояви? Крім польотів у космос і китайців?

      Більш ніж достатньо. Іноді це було м’ясо, тухле м’ясо – його збагрювали якісь підозрілі селяни, що вдосвіта проповзали попри наш дім з вокзалу на ринок. Як тільки вони йшли геть, м’ясо блискавично вкривалося гнійними плямами, починало ворушитися і жахливо стогнати. Іноді це були яйця – на перший погляд звичайні курячі, але всередині всі вони мали зародки, непропорційно великі, схожі на драконячі. Потім ще той мотуз – одного разу батько знайшов двометровий волохатий мотуз, запечений у буханці хліба. Ще пам’ятаю мандрівного проповідника з кошлатою бородою і в облізлій кримці, він завжди з’являвся у привокзальному сквері на початку літа і крутився там до середини осені, роздаючи наліво й направо якісь сторінки зі священними віршами, не надто зрозумілими, якимись радше дадаїстичними. Але всі вони віщували щось дуже недобре, це було ясно. Ми бігали за ним дещо більшою ватагою й улюлюкали. Ну, тобто висміювали. Або чіплялися, щоб він визначив, хто з нас грєшнік, а хто правєднік. Бо він це вмів з першого погляду.

      І що він сказав про тебе?

      Правєднік. Ха-ха-ха-ха! Згодом мені часто снилося, що я чимось ображаю його і він за мною женеться, от-от наздоганяючи. Мені так само снилися страшні сни з деякими сусідами. За кілька будинків від нас мешкали такі собі Пілявські, дочка і матір, обидві цибаті, худі, як тички, з яскраво намальованими губами, в міжвоєнних беретах, такі дещо інопланетянки. Дочці було років за 50, матері відповідно під 80. Існували вони начебто з того, що пізніми вечорами приводили з вокзалу всіляких випадкових пасажирів, котрі мусили на ніч зупинитись у Франику. Вони начебто пропонували їм нічліг за вельми помірну ціну. Насправді ж мало хто виходив з їхнього пропахлого котами і просто сечею барлогу цілим та неушкодженим. Обидві були павучихами. Стара кілька разів намагалася заманити мене до них, показуючи з вікна веранди якісь пожовклі польські журнали, але я вдавав, наче не дивлюся в її бік і насуплено відходив поближче до свого дому. Одного разу на вокзалі я спостерігав за тим, як її дочка нишпорила почекальнями в пошуках чергової жертви. Це були переважно молоді хлопці, майже підлітки, завжди одного й того ж типу – з бідних сіл, якісь такі учні технікумів та ремісничих бурс у куцуватих шинельках і з незґрабними, оббитими по кутах бляхою валізами. Пані Пілявська ловила їх за лікоть і щось активно говорила своїми яскравими губами. То був сеанс гіпнозу – вони йшли за нею, покірно звісивши голову, – так ідуть швидше за все на страту.

      Отже, увечері ти любив