Тіні забутих предків. Новели (збірник). Михайло Коцюбинський

сердито гукає Іван, і вже собаки при вівцях.

      Далеко, на полонині, під густим лісом, пасуться корови. Бовгар[19] сперся в задумі на довгу трембіту.

      Так поволі тягнеться час. Гірське повітря прополоскало груди, хочеться їсти. І як самотньо! Стоїш тут маленький, як бадилина у полі. Під ногами зелений острів, що його обливають блакитні води далеких гір. А там, по суворих диких верхах, десь у безводах, в безслихах, гніздиться всяка мара, ворожа сила, з якою тяжко боротись. Лиш одно – сокотися…

      Гісь-гісь! Трусяться вівці зеленим полем, м’яко ступають по траві постоли… Тиша така, що чутно, як кров тече в жилах. Сон налягає. Кладе м’якеньку лапу на очі, на лице і шепче до вуха: спи… Вівці тануть перед очима… от вже з овець стали ягнята, а от нічого нема. Поплили трави, як зелена вода. Приходить Марічка. Ой не обдуриш, небого, ой ні… Іван знає, що то лісна, а не Марічка, що то вона надить його. Щось тягне його за нею! Не хоче, а вже пливе, як пливуть трави зеленим потоком…

      І раптом дике передсмертне ревіння корови викидає його зі сну. Що? Де? Бовгар як стояв, опершись трембітою в землю, так і застиг. Рудий бугай вдарив ногами в землю, зігнув воласту шию і підняв хвіст. Він вже мчить на той крик, високо скаче і рве ногами траву. Ріже ногами повітря. Бовгар стрепенувся і поспішає за ним до лісу. Бахнув у лісі стріл. Бах-бах-бах… – загриміли з рушниць верхи. Бах-бах-бах… – озвались дальші, і все німіє. Тиша.

      «Певно, “вуйко” зарізав корову», – дума Іван і пильніше оглядає свою отару.

      – Птруá-птруá… – Сонце наче заснуло, вітер затих і перенісся з землі на небо. Він вже громадить там хмари, таке саме збурене море верхів, яке бачив круг полонини. В безконечних просторах загинув час, і не знати, чи день стоїть, чи минає…

      Раптом до вуха долітає давно жданий поклик трембіти. Він приносить од стаї запах кулеші та диму і довгим мелодійним тремтінням оповідає, що кошари чекають на вівці…

      – Гісь-гісь… – Мечуться пси, блеють овечки і ллються перистим потоком в долину, трясучи вим’ям, обважнілим од молока…

* * *

      Вже третю добу сіє на полонині дрібний мачкатий дощик. Закурились верхи, закуталось небо, і в сірій мряці пропали гори. Вівці ледве ходили, важкі, повні водою, як губка; одежа на вівчарях стала холодна й цупка. Тільки й спочинку було, що під дашком у струнці[20] під час доїння.

      Іван сидить, опершись плечима в дошку, а ногами стискає дійницю. Біля нього – чорний пелехатий козар[21], що за кожним словом клене, а там ще вівчарі. Нетерплячі дроб’єта, яким прибува молоко, пруться з загороди у струнку, щоб їх швидше здоїли. Але ж бо почекайте, сараки, бо так не йде… Лиш по одній…

      – Рист! – сердито кидає ззаду гонінник в овечий лемент та хльоска мокрим прутом. – Рист! Рист!.. – підбадьорюють вівчарі та одхиляють коліна од дірки, кудою скаче у струнку вівця. – А! Бодай би-с… – клене козар і не кінчає: ану скажеш в таку годину!

      Навиклим рухом Іван хапа вівцю за хребет і тягне

19

Бовгар – коров’ячий пастух.

20

Струнка – намет для доїння овець.

21

Козар – козячий пастух.