Тіні забутих предків. Новели (збірник). Михайло Коцюбинський

Читать онлайн.
Название Тіні забутих предків. Новели (збірник)
Автор произведения Михайло Коцюбинський
Жанр Зарубежная классика
Серия Шедеври на всі часи
Издательство Зарубежная классика
Год выпуска 0
isbn 978-966-14-2736-4, 978-966-14-0428-0, 978-966-14-1085-4, 978-966-14-2737-1, 978-966-14-2740-1, 978-966-14-2739-5, 978-966-14-2738-8



Скачать книгу

село іскладена пісенька новенька…

      Маріччина пісня оповідала всім добре знайому подію, ще свіжу: як зчарувала Андрія Параска, як він вмирав од того та навчав не любити чужі молодиці. Або про горе матері, якої син загинув у лісі, придушений деревом. Пісні були сумні, прості і ревні, аж краяли серце. Вона їх звичайно кінчала:

      Ой кувала ми зозулька та й коло потічка.

      А хто ісклав співаночку? Йванкова Марічка.

      Вона давно вже була Іванкова, ще з тринадцяти літ. Що ж в тому дивного було? Пасучи вівці, бачила часто, як цап пéрчить козу або баран валує вівці, – все було так просто, природно, відколи світ світом, що жодна нечиста думка не засмітила їй серця. Правда, кози та вівці стають од того кітні, але людям помагає ворожка. Марічка не боялась нічого. За поясом, на голім тілі, вона носила часник, над яким пошептала ворожка, їй ніщо тепер не зашкодить. На згадку про се Марічка лукаво осміхалась до себе і обіймала Івана за шию:

      – Любчику Іванку! Ци будемо в парі усе?

      – Єк Бог даст, моє солодашко.

      – Ой ні! Велику пізьму має у серці стариня наша. Не набутися нам.

      Тоді його очі темніли і груз топірець в землю.

      – Я не требую їхнею згодою. Най що хотє роб’є, а ти будеш моєю.

      – Ой мой-мой! Шо ти говориш…

      – Шо чуєш, душко.

      І наче на злість старині він на танцях вимахував дівкою так, що аж постоли розсідались.

      Однак не все так складалось, як думав Іван. Ґаздівство його руйнувалось, вже не було коло чого усім робити і треба було йти в найми.

      Жура гризла Івана.

      – Мушу йти в полонину, Марічко, – сумував він заздалегідь.

      – Шо ж, йди, Іванку, – покірно обзивалась Марічка. – Така нам доля судилась…

      І вона співанками косичила їх розлучення. Їй було жалко, що надовго перервуться їхні стрічі в тихому лісі. Обіймала за шию Івана та, тулячи до його лиця біляву головку, стиха співала йому над вухом:

      Ізгадай мні, мій миленький,

      Два рази на днину,

      А я тебе ізгадаю

      Сім раз на годину.

      – Ізгадаєш?

      – Ізгадаю, Марічко.

      – Нічьо! – потішала вона його. – Ти меш, сарако, вівчарити, я му сіно робити. Вилізу на копицю та й си подивлю в гори на полонинку, а ти мені затрембітай… Може, почую. Як муть мряки сідати на гори, я сяду та й си заплачу, що не видно, де пробуває милий. А як в погожу нічку зазоріє небо, я му дивитись, котра зірка над полонинков – тоту бачить Іванко…

      Тільки співати залишу…

      – Чьому? Співай, Марічко, не втрачай веселості свої, я си хутко поверну.

      Але вона тільки сумно головою хитала.

      Співаночки мої милі,

      Де я вас подію?

      Хіба я вас, співаночки,

      Горами посію, –

      стиха обізвалась до нього Марічка.

      Гой ви мете, співаночки,

      Горами співати,

      Я си буду, молоденька,

      Сльозами