Тіні забутих предків. Новели (збірник). Михайло Коцюбинський

їх, знов нагадала недужу, бідну маму і, схиливши русяву головку, взялась до роботи. Вона мусить вижати жито! Вона мусить потішити свою добру нещасну маму!

      Молодиці наблизилися до Хариті, впізнали її і глянули одна на одну.

      – Ти що тут робиш, Харитю? – спитали разом. Харитя здригнулась, підвела очі на молодиць і засоромилась.

      – Жну… мати слабі лежать… нема кому хліб вижати… з голоду згинемо зимою…

      В голосі її тремтіли сльози.

      Молодиці знав глянули одна на одну.

      – Бідна ж ти, дитино, бідна!..

      Враз Харитя почула, що сльози душать її. Зразу якось дуже жаль стало їй слабої матері, дужче заболів той пальчик, що втяла серпом, заболіли ноги, наколені стернею, згадався переляк недавній – сльози, мов град, посипалися на землю, і Харитя, голосно хлипаючи, заридала.

      Молодиці кинулись до неї.

      – Що з тобою, дитино? Не плач, перепілочко! Мати твоя, дасть Бог, одужає, а жито ми вижнемо, не дамо вам згинути з голоду. Ну, не плач же, квіточко!

      Молодиці взяли на руки бідну Харитю, цілували, потішали.

      – Ходім зараз до матері, хай вона втішиться, що має таку добру дитину…

      Молодиці взяли за руки Харитю і подались стежкою назад у село. Харитя йшла і тихо хлипала.

IV

      Незабаром Харитина мати одужала. Молодиці вижали удовине жито, хрещений батько Харитин звіз хліб у стодолу, і сироти вже не боялися голодної смерті.

      Мати цілувала та пестила свою добру дитину, а Харитя щебетала:

      – Хіба я не казала вам, матінко, що добрий Бог дасть вам здоров’я і поможе зібрати хліб? Хіба не на моє вийшло?..

      Липень 1891 р., с. Лопатинці

Ялинка Оповідання

      Настав Святий вечір.

      В Якимовій хаті кипіла робота. В печі тріщав вогонь та сичав борщ. Олена, мати Василькова, крутила голубці на вечерю. Василько сидів долі та м’яв мак до куті. Василькові було літ дванадцять. Він був найстарший у сім’ї. Василько м’яв мак і все поглядав то на двох сестричок, що гралися з котом, то на батька, що сидів на полу, схиливши голову.

      «Чого батько журяться? – думав він. – Чи того, що нездужають, чи того, що нема грошей викупити від шевця мамині чоботи?»

      Рипнули двері. В хату увійшов якийсь чоловік.

      – Добридень вам, – удався він до Якима. – Чи не продали б ви, чоловіче, тієї ялинки, що росте у вашім садочку? Пани послали мене знайти дітям ялинку на Святий вечір; я вже другий день шукаю і не можу знайти гарної…

      Яким помовчав.

      – А що б ви дали? – спитав він перегодом.

      – Та вже не будемо торгуватись… Кажіть ціну…

      – Три карбованці дасте, – відповів Яким.

      – Тату, – обізвався Василько тремтячим голосом, – таж то моя ялинка, ви її подарували мені ще тоді, як мене похвалив учитель.

      На блакитні очі в білявого Василька набігли сльози. Йому жаль стало зеленої