Тіні забутих предків. Новели (збірник). Михайло Коцюбинський

Читать онлайн.
Название Тіні забутих предків. Новели (збірник)
Автор произведения Михайло Коцюбинський
Жанр Зарубежная классика
Серия Шедеври на всі часи
Издательство Зарубежная классика
Год выпуска 0
isbn 978-966-14-2736-4, 978-966-14-0428-0, 978-966-14-1085-4, 978-966-14-2737-1, 978-966-14-2740-1, 978-966-14-2739-5, 978-966-14-2738-8



Скачать книгу

кичер. Били копитами коні по каменистих плаях, і постоли шуршали у пітьмі ночі, як з леговищ людських, загублених в горах, поспішали сусіди, на пізні вогні. Згинали перед тілом коліна, складали на груди мерцеві гроші – на перевіз душі, і мовчки засідали на лави. Мішали сиве волосся з вогнем червоних хусток, здоровий рум’янець з жовтим воском зморщених лиць.

      Смертельне світло сплітало сітку однакових тіней на мертвім і на живих обличчях. Драгліли вола багатих ґаздинь, тихо сяли старечі очі перед повагою смерті, мудрий спокій єднав життя і смерть, і грубі запрацьовані руки важко лежали у всіх на колінах.

      Палагна поправляла полотно на мерцеві, а її пальці чули холод мертвого тіла, тоді як теплий солодкавий дух воску, що стікав по свічках, підіймав з грудей до горла жалість.

      Трембіти плакали під вікном.

      Жовте лице Івана спокійно лежало на полотні, замкнувши у собі щось тільки йому відоме, а праве око лукаво дивилось з-під піднятого трохи повіка на купку мідяних грошей на грудях, на стулені руки, в яких горіла свічка.

      В головах тіла невидимо спочивала душа: вона ще не сміла вилетіть з хати. Палагна зверталась до неї, до тої самотньої душеньки мужа, що сиротливо тулилась до нерухомого тіла:

      – Чому не заговориш до мене, чому не поглянеш, не позавиваєш мозолі на моїх пучках? А в котру онь доріжку вибираєшся, мужу, відки виглядати маю тебе? – голосила Палагна, і грубий голос її переривався в жалібних нотах.

      – Файно голосить… – кивали головами старі сусідки і чули одвітні зітхання, що розпливались в шумі людських голосів.

      – Ми разом пастушили в полонині… Раз якось пасли-сьмо вівці, та й звіяв студений вітер, гейби взимі… Така віхола крутить, що світку не видно, а він, небіжчик… – оповідав ґазда сусідам. А в сусідів уста ворушились од своїх згадок, бо годилось потішить засмучену душу, розлучену з тілом.

      – Ти пішов, а мене саму полишив… З ким же я буду тепер ґаздувати, з ким буду худібчину доглядати?.. – питала чоловікову душу Палагна.

      В одчинені двері, просто з темної ночі, вступали у хату все нові гості. Згинались перед тілом коліна, бряжчали мідяні гроші на грудях в Івана, і посувались на лавах люди, щоб дати місце новим.

      Грубі свічі тихо топились, опливаючи воском, неначе сльозами, блідий поломінь лизав сперте повітря, і синій чад, змішавшись з нудним запахом воску та з випаром тіл, висів над глухим гомоном в хаті.

      Ставало тісно. Обличчя схилялися до облич, тепле дихання мішалось з диханням, упрілі чола ловили у себе блиск смертельного світла, що запалило мінливі вогні на дротяних запасках, на чересах та табівках. А хата усе сповнялась новими гістьми, що вже товпились біля порога.

      Тіло рушало. Біласті плями, як лишаї, повзли по ньому ледве помітною тінню.

      – Мужу мій солоденький, на біду-сь мя лишив… – жалілась Палагна. – Не буде кому ні у місто піти, ні принести, ні дати, ні взяти, ні привезти…

      А за вікном тужливо повістувала про се трембіта, додаючи