Тіні забутих предків. Новели (збірник). Михайло Коцюбинський

що до нього біжить Палагна. Вона сяла уся привітно, як сонце, коли нагнулась над ним з турботним питанням:

      – Ци тобі, Юрчику, не сталось чого лихого?

      – Нічьо, Палагночко, душко, нічьо… Ади! Я одвернув бурю…

      І простяг руки до неї…

      Так Палагна стала любаскою Юри.

* * *

      Іван дивувався Палагні. Вона і перше любила пишно вбиратись, а тепер наче щось вступило у неї: навіть у будень носила шовкові хустки, дорогі й писані мудро, блискучі дротяні запаски, а важкі згарди гнули їй шию. Часом щезала з дому й верталася пізно, червона, розтріпана, п’яна неначе.

      – Де ти волочишся все?! – сердивсь Іван. – Гляди, ґаздине!

      Але Палагна тільки сміялась:

      – Овва! То вже мені і погуляти не вольно… Я хочу набутись. Раз жиємо на світі…

      Що правда, то правда, життя наше коротке – блисне та й згасне. Іван сам так думав, але ж бо Палагна занадто. Щодня вона запивалася в корчмі з Юрою-мольфаром, прилюдно цілувалась і обіймалася з ним, не криючись навіть, що має любаса. Хіба вона перша! Відколи світ світом, не бувало того, щоб тільки одного триматись.

      Всі говорили про Палагну та Юру, чув і Іван, але приймав усе байдуже. Як мольфар, то й мольфар. Палагна цвіла й веселилась, а Іван нидів і сох, втрачаючи силу. Він сам дивувався тій зміні. Що сталося з ним? Сили покидали його, очі, якісь розпорошені й водянисті, глибоко запались, життя втратило смак. Навіть маржинка не давала колишньої втіхи. Чи йому пороблено що, чи хто урік? Не мав до Палагни жалю, навіть кривди не чув у серці, хоч бився за неї з Юром.

      Не з злості, а для годиться, коли люди звели. Якби не Семен, його побратим, що заступивсь за Івана, може б, нічого не було.

      Бо, стрівшись раз у корчмі, Семен вдарив Юру в лице.

      – А ти, лайдаку якийсь, тобі що до Палагни, не маєш своєї жони?

      Тоді Іванові соромно стало. Він скочив до Юри:

      – Пазь своєї Гафії, а моєї не руш! – і затряс барткою в Юри перед лицем.

      – Ти купив її на торзі? – спалахнув Юра.

      Його бартка так само мигтіла перед очима в Івана.

      – Потеруха б тя стерла!..

      – Опришку єден!..

      – На, маєш.

      Іван тяв перший, просто в чоло. Але Юра, умиваючись кров’ю, встиг рубанути Івана між очі і об’юшив його аж до грудей. Посліпли обоє од хвилі гарячої крові, що заливала їм очі, а все ж кресали бартку об бартку, усе гатили один одному в груди. Вони танцювали смертельний танець, оті червоні маски, з яких парувала гаряча кров. Юра мав вже скалічену руку, але щасливим вдаром раптом зламав надвоє Іванову бартку. Іван зігнувся, чекаючи смерті, та Юра вгамував свою лють на бігу і гарним, величним рухом одкинув набік свій топірець.

      – На безоружного з бартков не йду!..

      Тоді вони взялись за барки.

      Їх ледве розборонили.

      Ну, що ж. Іван обмив свої рани, закрасивши Черемош кров’ю, та й пішов межи вівці. Там знайшов свій спочинок і розраду.

      Однак бійка не помогла. Все залишилось,