Ваш вихід, або Блазнів ховають за огорожею. Генри Лайон Олди

хлопчаки з петардами. І, крім того, пострілів були два.

      – Ви упевнені? Не помиляєтеся?

      – Ну… – я завагався, спробував пригадати. – Начебто, два. Але ручатися не стану.

      – Я розумію вас, Валерій Якович. Йшли, думали про своє, під ноги дивилися, щоб не впасти… А пострілів насправді були три. Один попереджувальний, в повітря, і два в нього.

      Качка дивиться на мене. Ласкаво, по-батьківськи. Він дивиться – а мені вже, загалом, все ясно. Звичайно, пострілів були два. Обидва – у злочинця. А підполковнику треба, щоб три. Щоб перший – попереджувальний. Ясна річ, начальство у будь-якому разі закриє очі – небезпечний маніяк, не якийсь там задрипаний кишеньковий злодій. Чому б не піти назустріч хорошій людині?

      – Гадаю, ви маєте рацію. Хай залишається три постріли. Я, швидше за все, помилився.

      Качка киває. Ми чудово один одного зрозуміли. Читаю далі.

      Пару дрібних неточностей виправив. Біля кожної правки вивів на полях: «Виправленому вірити» – і підпис. Ще один підпис – в кінці, після «З моїх слів записано правильно».

      – Велике спасибі, Валерію Яковичу. Ви нам дуже допомогли. Ну, бувайте здорові. Якщо знадобиться, ми вас ще викличемо, але, думаю, потреби такої не виникне. До суду Скоморох, судячи з діагнозу, не доживе… Всього найкращого.

      Попри те, Матвій Андрійович подзвонив мені наступного тижня.

      4

      Знайомий кабінет. Зате сам підполковник Качка, друг-товариш по чарці, сьогодні незнайомий. Немовби заново до мене придивляється. Сидить, цигарку в пальцях крутить. Але прикурювати не поспішає. Мовчить. Я теж мовчу. Врешті-решт, це він мене викликав. Йому і говорити першому.

      – Скажіть, громадянине… е-е-е… пане Смоляков. Чи були ви знайомі з громадянином Кожум'якою Миколою Ігоревичем?

      Щось ми сьогодні занадто офіційні. Інтригуєш, начальнику?

      Кривлюся.

      – Та начебто ні. Прізвище не пам'ятаю. Може, в обличчя…

      – Ось фотографія. Упізнаєте?

      Чоловік. Приблизно одного зі мною віку. Пласке, рябе обличчя, ніс картоплею, каштанове волосся недбало розчесане на косий проділ.

      – Ні, не знаю. Хоча… – ще раз вдивляюся у фотографію.

      – Спробуйте пригадати.

      Чесно намагаюся. У голові прокручується калейдоскоп облич. Приміряю їх, немов маски, до фотографії. Маски… грим… обличчя – клоунський типаж, кров на щоці, надірване вухо…

      – Скоморох?!

      – А хто ж, як не він. Так ви були знайомі?

      – Ні. Тоді, на Гиївці, побачив уперше.

      – З одного боку, у мене немає підстав вам не вірити, – голос Матвія Андрійовича звучить скрадливо. Не голос, а котяча лапа: оксамит приховує гострі пазурі. – Але з іншого боку: як ви у такому разі поясните, що покійний Кожум'яка Микола Ігоревич, він же Скоморох, згадує вас у своєму заповіті?

      Стеля валиться на голову.

      – …Мене?!

      Мабуть, все, що я думаю з цього приводу, написано аршинними буквами на моїй фізіономії. Тому підполковник питань більше не задає. Щоб порятувати мене