Ваш вихід, або Блазнів ховають за огорожею. Генри Лайон Олди

огорожі, цегляні стіни будинків – і раптом ми зупинилися. Табличку біля входу я теж прочитати не встиг. Якесь відділення. А яке? Здається, в районі Південного вокзалу.

      Брати у мене свідчення узявся особисто підполковник. Зробив велику ласку, нарешті назвався:

      – Качка Матвій Андрійович. Старший слідчий із особливо важливих справ, підполковник МВС.

      – Смоляков Валерій Якович. Культпрацівник широкого профілю.

      – Широкого? Це як?

      – Масовик-заводій. Трохи режисер, почасти сценарист, де-не-де гример, місцями артист, трошки…

      Я прикусив язик. Коли мене «несе», важливо вчасно зупинитися. Про «трохи піротехніка» слідчому знати не обов'язково. Щоб уникнути зайвих питань.

      – І швець, і жнець… – Матвій Андрійович випромінює здоровий скепсис. – Працюєте де?

      – Переважно за разовими контрактами. Клуби, БК, масові заходи. День Міста, Проводи Зими, КВК…

      – Ясно. Значить, так і запишемо: «Постійного місця роботи не має».

      Формулювання мені не сподобалося.

      – Документи з собою?

      – Ні. Тільки візитівки. Ось…

      Підполковник бере візитку за краєчок, наче не бажаючи залишати відбитків. Підносить до світла настільної лампи під напівкруглим сталевим ковпаком. У фільмах такі лампи зазвичай направляють в обличчя допитуваному. Добре, що я свідок. У мене від яскравого світла очі болять несамовито. Професійне захворювання. П'ять хвилин під лампою, і я зізнаюся у змові з Шекспіром.

      – Вдома зараз є хто-небудь?

      – Є. Мають бути. Дружина, син…

      – Подзвоніть додому. Хай дружина приїде, привезе ваші документи.

      Телефон у них старий, чорний. Метал диска відполірований до блиску; слухавка тріснула, і її перев'язали синьою ізоляційною стрічкою. Гуде, як Ієрихонська труба. У цей антикваріат хочеться кричати до хрипоти: «Панно! Панно! Дайте Смольний!»

      – Алло, Наташа? Це я… Що? З міліції дзвоню, з відділення… Ну чому відразу п'яний?! Нічого не трапилося. Свідок я. Свідок! Паспорт мій привези – їм для протоколу треба… Потім розповім. Так, все гаразд. Живий, здоровий, тверезий, нічого не накоїв… Одну хвилину! Матвій Андрійович, яке це відділення? Номер і адресу скажіть, вона зараз приїде.

      Коли кладу трубку на важіль, ловлю на собі співчутливий погляд підполковника.

      – Продовжимо, Валерію Яковичу. Гадаю, до приїзду вашої дружини встигнемо закінчити. Отже, розкажіть, як ви опинилися на місці події?

      – З Будинку Офіцерів повертався. Ювілейний концерт допомагав готувати. Засидівся потім з директором…

      – А як опинилися в районі Нижньої Гиївки? Вам що, по дорозі?

      – Там у дружини бабуся живе. Грошей їй хотів занести. А тут цей тип… з кущів…

      – Ось тепер давайте докладніше.

      І я дав докладніше.

      Вже наприкінці розповіді (Матвій Андрійович час від часу робив позначки на аркуші паперу) мене перервав вимогливий зумер телефону. Підполковник зняв трубку, щось буркнув і потім довго слухав, а я знічев'я став оглядати кабінет. Грубо білена стеля, стіни фарбовані емалевою «зеленкою». Під стелею – тьмяна лампочка без