Знедолені. Виктор Гюго

був напис:

«СЕРЖАНТ ВАТЕРЛОО».

      Нема нічого незвичайного в тому, що біля дверей заїзду стояв який-небудь віз. Проте колимага або, власне, рештки колимаги, що захаращували вулицю перед корчмою «Сержант Ватерлоо» одного весняного вечора 1818 року, поза всяким сумнівом, привернули б до себе увагу художника, який би там опинився.

      То був передок важких биндюгів, призначених для перевезення дощок, обаполів та колод. Він складався з товстої залізної осі, з якої стримів важкий дишель, і двох величезних коліс. Дерева зовсім не видно було під грязюкою, а заліза – під товстим шаром іржі. Під віссю провисав товстелезний ланцюг, яким колись обв’язували колоди.

      Посередині ланцюг майже торкався землі, і того вечора на ньому сиділи, мов на гойдалці, дві малі дівчинки; одній було років два з половиною, другій – десь півтора року, і меншенька сиділа на руках у більшої. Щоб дівчатка не впали на землю, їх було прив’язано хусткою. Якось мати побачила страхітливий ланцюг і сказала: «Та це ж чудова гойдалка для моїх діток!»

      Обидві дівчинки, прегарно й досить таки вигадливо вдягнені, променилися радістю. Вони були схожі на дві троянди, що розквітли серед іржавого брухту, – їхні оченята сяяли, рожеві щічки сміялися. Одна дівчинка мала темно-русяве волосся, друга – брунатне. На їхніх наївних личках світився захоплений подив. Квітучий кущ, який стояв поблизу, дихав на перехожих пахощами, і, здавалося, ті пахощі линуть від дівчаток. А над двома гарненькими голівками, наче розчиненими у світлі, здіймався страхітливий передок биндюгів, почорніле від іржі плетиво вигинів та похмурих зламів, схоже на отвір печери. За кілька кроків звідти, на порозі корчми, сиділа жінка з обличчям не вельми привабливим, але в цю мить осяяним щирою материнською ніжністю; вона гойдала діток за допомогою довгої мотузки. На кожен порух ланцюга товстелезні кільця відгукувалися моторошним скреготінням, схожим на лютий звірячий рик. Дівчатка зойкали від захвату, призахідне сонце поділяло їхню радість, – і що могло бути чарівнішого, аніж оця примха випадку, яка перетворила ланцюг титанів на гойдалку для янголят?

      Колисаючи своїх діток, мати фальшиво наспівувала дуже модний за тих часів романс:

      «Так треба», – мовив лицар…

      Захоплена співом і спогляданням дівчаток, вона зовсім не дивилась на вулицю.

      А тим часом, якраз у ту мить, коли вона починала перший куплет романсу, хтось підійшов до неї, і раптом над самим вухом вона почула голос:

      – Які гарні у вас дітки, пані!

      «прекрасній Іможіні…» —

      відповіла мати наступним рядком романсу й обернулась.

      Перед нею стояла якась жінка з дитиною на руках.

      Крім того, незнайомка несла великий і, мабуть, важкий клумак.

      Дитина тієї жінки була чарівною дівчинкою років двох чи трьох, вбраною не менш вишукано й кокетливо, ніж дівчатка, які сиділи на ланцюгу. На ній був мереживний чепчик із тонкого ситцю й обшита тасьмою блузочка. З-під задертої спіднички виглядала біла, наче вирізьблена ніжка. Дівчинка