Риб’ячі діти. Євген Положій

наказавши водію зупинити машину, Ірина Василівна хутко завернула в двір першої ж дев’ятиповерхівки, роззирнулася, чи ніхто не бачить, поклала біля щербатих східців під’їзду цуценя, поставила тарілку, хлюпнула молока і швидко, не обертаючись, чкурнула за ріг кроком впевненої в собі жінки, відбиваючи по кризі високими підборами ритм свого майбутнього яскравого життя.

      Цуценятко майже не зауважило на зміну локації; припавши до миски, воно лизало і ковтало молоко жадібно і невміло. Якби воно мало хоча б маленьку можливість випити всю рідину одним ковтком, то так би і зробило, не зважаючи на незнайомий і не дуже приємний смак рідини і відсутність звичного материнського соска.

      Такими незвичайними, можна навіть сказати, дивовижними видалися обставини перших днів життя цієї маленької білої собачки, що народилася у вологому підвалі напівзруйнованого будинку біля річки на Різдво за григоріанським календарем – вона врятувалася, чого не скажеш про всіх її родичів, включаючи батька та матір. Тож можна сказати, що Білявці пощастило хоча б у дечому. Гав!

      03. Дівчинка і риби

      Ніщо так сильно не дратує, як недосконалість близьких людей.

      Нарешті їй стало зрозуміло, чому майже на всіх світлинах біля Діда Мороза та ялинки у подружок такі перелякані обличчя. «Стань рівно! Не сіпайся! Не воруши руками! Голову підніми, нестерпна дитино!» – мама кричала і водила новим, подарованим нещодавно фотоапаратом туди-сюди, наче праскою по білизні. Вона то нахилялася, то ставала навприсядки, то виставляла руки з камерою далеко вперед, намагаючись спіймати вдалий ракурс доньки, але результат ніяк не задовольняв. І дійсно, як дівчинка не старалася посміхатись і виглядати невимушено, на знімках худеньке обличчя однак стирчало сирою осінньою гілкою, на якій розхитується зграйка переляканих горобців – тільки світлі неспокійні оченята миготіли на обличчі та винувата посмішка. І мама знову, звісно, сказала невдоволено: «Яка ти незграба! Не можеш навіть нормально на фотографії вийти!» А Оля зітхнула з полегшенням: «Добре, що хоча б не помітила, що я – гілочка без зелених листочків…»

      (Невдоволеність. Якийсь інший мамин настрій дівчинка навряд чи зможе згадати через десять-п’ятнадцять років; таким і залишиться емоційне тло її спогадів.)

      Маму можна зрозуміти – мама молода, і мамі хочеться пожити для себе. Але їй просто немає коли: дні, місяці й вже навіть і роки зникають, наче вода крізь пальці, і в цій каламутній течії не проглядається геть нічого цікавого і приємного – суцільні клопоти і проблеми, і тому вона дуже нервує весь час – і минулий, і теперішній, і майбутній. Після підпорядкованого волі батьків дитинства доросле життя не принесло полегшення і бажаної свободи, навпаки, виявилося несподіваним і важким, як чемодан без ручки – і викинути шкода, і нести важко. Таких мам тут, у районі під назвою Постройка, багато, й діти їхні наче лежать в тих чемоданах без ручок і заважають насолоджуватися навіть тими куцими