Тамплієри короля Данила. Петро Лущик

илися князева жона і жони старших синів. Мало того (хоч це і не головне, але Костянтин все ж не забував), князь Данило Романович вирушив із синами на чолі великої дружини на допомогу братам своєї жони. Князь полоцький Тевтівілл і князь смоленський Едівід несподівано постали проти їхнього дядька Міндовга і звернулися за допомогою до свого могутнього родича. Руський князь не заставив себе ждати.

      Саме у палатах княгині і почув воєвода цю звістку. Її приніс гонець, висланий князем перед виступом війська. Княгиня лише подивилася на Костянтина, і той одразу зрозумів. Дорогою віддаючи необхідні накази, він попрямував до свого будинку. Вже там покликав до себе гінця і вивідав у нього головне: чи здобули перемогу? чи є втрати? І коли чекати приїзду князя? Отримавши втішні відповіді на перші два запитання і дізнавшись, що князь прибуде не раніше ніж опівдні наступного дня, воєвода полегшено зітхнув. Час на підготовку гідної зустрічі господаря міста ще є, підготуватися встигне, не вперше. Взагалі-то Костянтин не любив своєї посади, йому звичніше було рубати ворогів на полі брані, але князь помітив у нього задатки господаря і залишав замість себе керувати спочатку Галичем, а після того, як покинув нелюбий йому град і з усім двором перебрався сюди, у власноруч збудований Холм, поставив керувати й ним.

      Уперше Костянтин замінив князя у час ганебний, який і він, і тим більше Данило, хотіли б забути. Саме тоді князь змушений був поїхати у далеку путь на поклін до хана Батия. Замість себе Данило поставив його, Костянтина, довіривши йому, а не молодшому братові Васильку, владу над столицею. Господарювання Костянтина було належно оцінене князем, що повернувся додому приниженим, осоромленим, але все ж господарем своїх-таки земель. Впевнившись у чесності воєводи, Данило тепер спокійно залишав столицю під охороною Костянтина, не побоюючись якогось підступу. Сини князя, у яких душа не лежала до буденних клопотів, не заперечували.

      Невдовзі усе місто заворушилося. Найперше нарізали й напатрали усілякої птиці, щоб назавтра приготувати до урочистої учти. З підвалів холопи викотили бочки із квашениною, принесли воєводі на пробу настояні меди і вино.

      Сам воєвода сидів у своїх у покоях спокійний, здавалося, його зовсім не турбувала метушня за стінами будинку. Причина цього спокою була проста: у місті кожен знав, що має робити у таких випадках. Тут влада князя була тверда і міцна; тут усі були віддані йому. Це не Галич, де навіть смерд міг не послухатися, не кажучи вже про бояр, що неодноразово повставали проти князя.

      Тому воєвода не став перевіряти особисто, як іде підготовка до зустрічі великого князя, і спокійно чекав завтрашнього дня.

      І

      Невідомо, хто перший кинув довгоочікуване «Їдуть!». Чи це були вартові на високих міських мурах, чи вістові, вислані заздалегідь назустріч, а швидше за все, всюдисущі хлопчаки невідомо яким чином перші прочули про наближення князевого почту і миттю рознесли цю звістку містом. Вона, щомиті поширюючись, пронеслась від храму Святого Іоанна Златоуста головними вулицями дерев’яного міста аж до церкви Богородиці і повернулася на головний майдан.

      Здавалося, все місто зібралося тут, перед церквою покровителя міста. Живий коридор простягнувся аж до східної брами, а меткі хлопчаки, попри всі заборони, розташувалися на прилеглих горбах, обсіли приміські дерева, дехто навіть пробрався на міські стіни до вартових, щоб не пропустити головного.

      Воєвода Костянтин разом з княгинею, жонами княжичів Лева і Романа, наймолодшим сином Данила Мстиславом та митрополитом Кирилом стояв у кінці довгого людського коридора, пильно вдивляючись наперед, щоб не пропустити миті, коли з’явиться князь. Було видно, що всі присутні – і воєвода, і жінки, і бояри – помітно хвилюються. Ще б пак! Майже півроку не було князя у столиці! До його відсутності вже почали звикати, хоч час від часу він і нагадував про себе – то звісткою, то наказом укріпити стіни міста чи прислати на підмогу ще один загін кінноти. Зрештою, так було не вперше.

      Враз багатоголосий шум юрби посилився і всі, неначе за командою, повернули свої голови. Ті, що стояли ближче до площі, ще нічого не бачили, але радісні вигуки попереду сповістили, що господар міста повернувся.

      Врешті воєвода побачив князя. Він їхав на улюбленому вороному коні. На князеві була дорога опанча, прикрашена хутром і золотою тасьмою, на ногах – сап’янці, гаптовані золотом. Голова князева була без шолома, і вітер ворушив посріблене волосся. Навіть з такої відстані Костянтин відзначив, що князь стомився, якось змарнів. Що ж, це і не дивно, якщо врахувати, що за півстоліття свого життя більшу частину Данило провів у походах.

      Поруч із Данилом їхав його брат Василько, на три роки молодший. Зовсім позбавлений найменшої заздрості до успіхів старшого брата, він ще з дитинства визнав верховенство Данила і став йому надійною опорою. У своєму братові князь був упевнений повністю і в усьому йому довіряв. Василько був надійним тилом, на нього можна було покластися у найскрутніші часи. Це розуміли всі. А вороги у своїх планах скинути Данила із князювання навіть не розраховували на Василька. Ця братова відданість була чимось неймовірним, бо зазвичай східні князі зовсім не зважали на родинні зв’язки і в боротьбі