Антологія української готичної прози. Том 2. Антология

ззаду!

      А я біжу та й кричу за ними:

      – Веред, веред, дідько вперед!

      І так мені якось гірко, завидно зробилося, що я зібрав усю свою силу, розігнався і скочив собі через ворину. Але якось попав не на добре місце, бо за вориною хтось кинув суху тернову гіллячку, і я саме на неї наскочив босою ногою, і здоровенна терняка вбилася мені в п’яту, мов кавалок гонталя.[8]

      – Ой-ой-ой! – скрикнув я зненацька від болю.

      – Га-га-га!.. – зареготалися мої товариші і побігли далі, кричачи-пустуючи: – А ми борше! А ми борше!

      Я закусив зуби, а тут мене немов пече щось, аби зрівнятися з ними; шарпнувся бігти їм наздогін, але не міг зробити ані двох кроків, бо почув від терна такий біль у нозі, що аж мене за серце стисло, мов кліщами. Я мусив зараз присісти на стежці і оглянути скалічену ногу. Терен забився глибоко в п’яту; шпичка, відломавшися від сухої гілки, вломалася при самій шкірі, так що нігтями не було за що вхопити, щоб витягти терна. Я мусив насамперед намазати п’яту слиною, розм’ягчити її і обмити, а тоді витягнув шпильку, яку на такі пригоди носив завсіди при собі застромлену в пазусі сорочки, мусив нею добре роздовбати те місце в п’яті, де всадився терен, мусив розпорпати шкіру, поки терен не почав рухатися і я, холитаючи ним, не видобув його настілько догори, що міг захопити його тупий конець нігтями і витягти його з п’яти. Ну, для мене се не була ніяка дивниця, але все-таки се потягло кілька минут. Тим часом мої товариші добігли вже до ріки, поскидали з себе шмаття і з радісним криком та вереском поскакали в чисту, неглибоку воду. Я ще сидів на стежці і довбав свою п’яту та з завистю чув їх радісні голоси, чув, як вони у воді хлюскалися та били ногами або з вівканням оббризькували себе долонями. Та ледви я встав і пустився бігти до них, почув я нараз іздалеку якісь тривожні окрики. Хтось на дорозі, але досить далеко від купальників, кричав щосили:

      – Діти, геть із води! Діти, геть із води! Повінь надходить!

      Але діти в купелі так були заняті своїм плюсканням та вівканням, що й не почули того крику. Я лечу, як тілько можу пробитою ногою, запинаюся на перелазі і в поспіху беркиць догори ногами в рівчак, зриваюся увесь захляпаний і перескакую через рів, вибігаю на дорогу, і моїм очам являється страшенний вид. На півхлопа заввишки котиться буро-жовтий вал у ріці, займаючи всю рінь від берега до берега, і валить швидко, як буря, долів Черемошем з громовим гуркотом. Десь там у полонині нагло прорвалася хмара, в тіснім видолинку збовдурилася вода, несучи з собою кльоци, свіжо з корінням вирвані смереки та річне каміння, з гуркотом і клекотом гнала вдолину. Вже була ось-ось близько, а мої товариші все ще не спостерегли, що надходить небезпека. Я кричу щосили, і аж тепер вони спостерегли, позривалися у воді і, мов одубілі, поставали, придивляючися страшному водяному валові. Та се тривало лише хвилину; в найближчій хвилині вал наскочив на них, проглинув їх, як пару галушок, і покотився з ними далі в безвісти.

      – Се правда, Юро, – промовив Микола, – і мойого стрика хлопець, – знаєш, старого Гедеменюка одинак – також тоді пропав. Пам’ятаю се добре,

8

Кавалок гонталя – дерев’яна скалка.