Антологія української фантастики XIX—XX ст.. Антология

напоїв зачарованою горілкою. І після такого жахливого сну я, тремтячи весь, схоплювався.

      Кілька років пробув я в такому жахливому стані. Росла моя ненависть до людей, коли я думав про їхню розпусту, несправедливість, незичливість до рівних собі. Вирішив я шкодити їм у всьому, як вони шкодять одне одному при кожній нагоді, аби тільки мати собі користь. Я нападав на їхню худобу і свійських птахів. Одного разу (пам’ятаю як сьогодні: була весна, зеленів ліс, дні стояли ясні і теплі) я увірвався узліссям до села, де жив Артем. Бачу: на пагорбі ходять пастухи з худобою, Артем оре поле, а неподалік від кущів маленька дівчинка пасе гуси. Він кличе її до себе, називаючи Ганкою, і посилає до хати. Дівчинка швидко повернулася і знову підійшла до гусаків. Я зрозумів, що це його дочка і запалав у мені гнів помсти. Артем – негідний чоловік – довів мене до такого стану, що живу, гнаний звідусіль, в образі страшного вовка. Нехай же і він поскавулить над втратою своєї дитини!

      Вискакую з лісу і хапаю дівчинку. На доччин голос біжить батько і в розпачі кличе на допомогу. Чую крики пастухів, собаки на мене напали, скусали до крові. Але ніщо не могло мене стримати. Швидко ховаюся в хащах, несу свою здобич все далі і далі у глиб лісів; там, звідки мала вже не повернеться сама до хати, і кидаю її. Вона довго лежала непритомна, а коли прокинулася, стала кричати, блукаючи лісом. Її лемент і плач гинули марно серед густих сосен і ялин, і я, тішачись помстою, покинув її в лісовій пустелі. Тільки не довго тішила мене та помста. Коли минув запал гніву, прийшла думка, що Ганка, бідне дитя, мучиться без вини. Повернувся я назад, але ніде її знайти не міг; глухо було в лісі, і голос її вже не чувся. Напав на мене жахливий смуток: я зрозумів, що помстою не заспокою покути. Де б не був – усюди не дають мені спокої батькова розпач, лемент покинутої в лісі дочки і собаки, що, женучись за мною, ранять зубами до крові. Здавалося, що вони всюди нападають на мене. Перебігав я з одного лісу в другий, та ніде не міг знайти спокою; пропав сон, бо і під час відпочинку завжди звучав в моїх вухах розпачливий голос батька, крик дочки, і собаки рвали моє тіло. Одного дня побачив я знайомих селян. Сховавшись від полудневої спеки, сиділи вони в затінку дерев, а неподалік ходили випряжені з возів коні. Підкрався я до них, і зачаївшись за кущами, слухав, про що вони розмовляли між собою. Почув, як один з них говорив про мене:

      – Де ж бродить тепер у вовчій шкури Марко? Жалко цього чоловіка. Ось вже кілька років мучиться, неборак. Ех, щоб він трапив до чарівниці Оксинії! Кажуть, вона легко перетворює людей на звірів і знову повертає їм людське обличчя. Не знаю, де вона живе, проте чув, що недалеко від тих гір і лісів.

      Потішила мене така новина: я вирішив обійти всі гори і ліси довкола, аби тільки знайти Оксинине житло. Кілька днів і ночей бродив я без спочинку дикими пущами. З вершин високих гір оглядав безлюдні місцини, надіючись, що десь там ховається її самотня хатина.

      Вибігаю з лісу в балку. Ранок був ясний і тихий! Бачу: кицька на траві стрибає, ловлячи лапками барвистих метеликів.