Антологія української фантастики XIX—XX ст.. Антология

у кишеню. І так, ошукуючи та обкрадаючи пана, зробився Ілько багатирем; мав чимало приятелів і ласку від пана, бо той вважав його за найнадійнішого лакея, любив і вірив йому більше, ніж кому іншому.

      Та ось коли послав цей пихатий Ілько сватів до Олени, то отримали свати гарбуза, бо вона призналася батькам, що не любий їй цей зальотник.

      Ілько, почувши про це, сказав:

      – Не Оленина воля, а панська. Що не схотіла робити по-доброму, зробить по указу.

      Пішов він у маєток і добився свого: загадали Олені йти за нього заміж.

      Сусіди, знаючи про мою любов до Олени, сміялися з мене, кпили з мого нерозважного кохання та з відваги, з якою хотів я всіх, навіть багатирів, перемогти і Олену повести до шлюбу. І не раз, роздратований такими в’їдливими жартами, відповідав я, що недовго Ілько матиме панську ласку, а гроші, зібрані шахрайством і крадіжкою, щастя не дадуть, і Олена була б щасливіша, вийшовши за чоловіка хоч бідного, але поштивого.

      Дочувся Ілько, що так про нього говорять, і пообіцяв помститися, як тільки випаде нагода.

      Надійшов день весілля, Оленині батьки, знаючи про мою любов до їхньої доньки, сказали мені, що свободу панську не переміниш, хоч вона і несправедлива, і жалю не має. Просили, щоб погодився з долею, залишився їхнім приятелем і прийшов на весілля. Хоч і неохоче, але згодився я на те.

      Весілля було бучне, гостей більше, ніж на ярмарку. Зібрався люд з усієї околиці, в кількох місцях на вільному повітрі співали і під музику стрибали. Олена була в чудовій сукні, всі її віншували, зичачи щастя і радості. Сам пан приїхав на весільне гуляння, Ілько його частував, а пан розмовляв з ним, походжаючи між весільниками. Молодий помітив мене серед гостей (я стояв сумний, бо мене ніщо тут не займало), він глянув на мене із глумливою усмішкою і пішов з паном далі.

      Через якийсь час підійшов до мене дудар Артем, чоловік у літах, і каже:

      – Чого сумуєш? Випий зі мною горілки і будеш веселитися зі всіма, – та взяв мене за руку і потягнув до столу з повними пляшками і закускою.

      Не відмовився я від запрошення. Ми випили по два келишки горілки. Тут хтось незнайомий, дивлячись на мене збоку, сказав з усмішкою:

      – Ну тепер він поскаче!

      Артем раптово мене покинув, узяв свою дуду і почав грати, а на мене напав ще більший смуток.

      Не багато пройшло часу, як підходить до мене мій сусід і, дивлячись мені в очі, спитав:

      – Що з тобою? Чому твій погляд такий страшний, ніби в звіра якого?

      Хтось ще обізвався:

      – Ага, зіправді, в нього очі, як у вовка, світяться.

      Та й інші, що поряд стояли, також повторили це і полохливо глянули на мене. Не знаю, що робилося зі мною, але я весь дрижав. Здавалося, що ці люди зичили мені щось найгірше.

      Олена, стоячи неподалік, розмовляла з матір’ю, зиркнула на мене і від ляку закричала:

      – Ох, що коїться з ним! Глянь, мамо, які страшні його очі! Нехай би ішов собі звідси.

      Почув я ці Оленині слова, і мене мов грім луснув: помутніло в очах і я, непритомний, покинув