Лемберг. Під знаменами сонця. Анна Хома

різні служби[14] і… фігура Святого Яна Непомука, якому мають молитися на роздоріжжях усі подорожні, щоб їхня дорога була щасливою. Діва Марія біля палацової каплиці сумно схиляла свою голову.

      Я скочив на коня і пропустив попередження повз вуха…

      Погода зіпсувалася. Став у Заліжцях – безмежний, схожий на море, яке я бачив тільки на картинах, – зустрів нас сталево-сірою водою, сивою мжичкою і великими хвилями, які змінювали свій напрямок залежно від вітру. Наче підсміювалися над нами: спробуй, наздожени…

      Не терпів я мжичок майже так само, як розкішних світлиць. Серед тих і інших дуже легко, заґавившись, нарватися на ворога.

      Але я вже згадував, що Ян був диким і, по-моєму, не помічав загрозливого плюскоту води.

      – Ось побачиш, – загорлав він мені на вухо, намагаючись перекричати вітер, – незабаром я переплюну найпрудкішу рибу в цій калюжі!

      – Усім панам і їм подібній тварі в таку погоду треба сидіти дома, – пробурмотів я. І ніби тихо, а почули.

      – І тебе переплюну, Томо невіруючий!

      Я передумав відповідати. І взагалі передумав сюди їхати. Головне – вчасно.

      Ми зупинилися край берега. Ні, сьогодні я у воду не полізу! Лізь сам, відважний ти мій, а я… я посторожу коників.

      – Тепла, – повідомив Ян, зануривши пальці в стрімку безбарвну хвилю.

      Дякую! Я зіщулився і підняв комір куртки. Ми якось тутечки переб’ємося, з кониками і камінчиками.

      Та він уже роздягнувся, залишившись в одних підштаниках і з золотим медальйоном на шиї. Я негайно вп’явся поглядом у найближчий валун, ніби той міг мене врятувати.

      – Знаю, тобі не до душі ці прогулянки, але ти обіцяв! – плескаючись на мілині, як пуголовок, нагадав мені останній з роду Губицьких. – Ти ж розумієш, що я мушу навчитися, мушу… мушу.

      Ну, розумію, ну, обіцяв! То й що?

      Він обтер рукою смішне білобрисе лице і тоном цісаря мовив:

      – Проси, що хочеш. Я домовлюся з тутешнім магнатом, він мені не відмовить! Зажди. Я вже знаю, що тобі подарувати. Оту все… ох, всезнаючу курку з мого пташника, ви з нею дуже схожі!.. – він розсміявся, ляскаючи рукою по воді. І раптом, описавши дугу, зник навзнак під хвилею. Стрімкою і безбарвною. Забув, що реготати тут мають право лише вода та вітер.

      За мить, коли над водою з’явився рудий чуб, я крикнув у наїжачену мжичку:

      – Хочеш жити – греби!

      Я справедливо гадав, що за чотири дні можна навчитися не тільки плавати, а й у цирку виступати. Навіть якщо ти ведмідь. І не моя вина, що дехто боявся лізти у воду навіть до пояса.

      Тим часом поєдинок людини із хвилями і вітром – запеклий, шумний, білопінний – тривав без жодних правил, і не знайшлося поруч секундантів, котрі відновили б зневажену справедливість…

      Точніше, один такий секундант ошивався неподалік, але був у цей час дуже зайнятий. Стояв собі на камінчиках серед коників і думав: ось зараз усе закінчиться, і видасться раптом, що не починалося зовсім. Сплески і викрики людини, що захлиналася на його очах, не долітали

14

Служби – тут: господарські будівлі.