Осінній сезон смертей. Андрій Кокотюха

пияцтву – бій! До останнього патрона! – Я підніс угору стиснуту в кулак правицю.

      2

      – Скажіть, Василь не прийшов іще? Так, дякую… Здоров, це я!

      – Добрий день. Ви – це хто?

      – Багатий буду, Василю! Шкарада тут.

      Тітоньки Коняки не було, коли я повернувся від шефа. Валера дав мені якісь вказівки, сказав, що треба впрягтися в роботу, а то в нього невправка, і теж кудись махнув. Тож я був сам на весь кабінет і міг без зайвих вух поговорити телефоном.

      – Правильно я роблю, що таких, як ти, не впізнаю! Будеш багатий, коли пити кинеш. Як почуваєшся?

      – Можна подумати, все місто знає…

      – Про місто не скажу, не знаю. А от ми, Департамент кримінального розшуку, знаємо більше, ніж дехто думає. Ти куди зник, до речі?

      – Та замотався. Справи, справи…

      – Ну, ще б пак! Горілку в місті ще не всю випито. І дівок іще не всіх задушено…

      – Облиш, добре?

      – Це ти облиш.

      – Уже не смішно. Отже, маю до тебе справу. Як у тебе з часом?

      – Саме тепер? Ну, не знаю… Взагалі-то незабаром у мене обід…

      – Пообідаймо разом! Пригощаю. Тільки попереджаю – не за так. Розмова є. За півгодини, о’кей?

      – За годинку.

      Я скосував оком на годинника. Сьогодні мені треба бути аж у чотирьох місцях. Валерка, гад такий, завалив мене всякою чорною роботою, а сам збирається на виставку пейзажистів, після якої заплановано фуршет. Перший робочий день, а часу нема зовсім.

      – Домовилися. Ти з машиною?

      – Ну…

      – На Ярославовому Валу є тихе місце…

      3

      У цьому закладі готували лише смажені крильця гаврилівських курчат.

      Іншої страви тут принципово не подавали. Хіба що ще пиво. Я замовив дві порції крилець і дві пляшки пива. Василь Книш, один із заступників начальника Департаменту кримінального розшуку України, не уявляє без цього напою свого існування, тоді як я терпіти пива не можу.

      Книш з’явився в костюмі й при краватці. Коли б не казенний вираз обличчя, якого він набрав, працюючи в МВС, його можна було б сприйняти за бізнесмена середньої руки чи менеджера середньої ланки.

      – У мене обмаль часу. – Він помилувався пінною шапкою на склянці і скуштував напій, неначе справжній гурман.

      – У мене теж.

      – Який, на хрін, збіг обставин?! – Вася влив у себе вміст склянки, похрумтів крильцем і налив собі ще пива.

      – Що про цю справу чути? Там справді псих дівчат душить?

      – Засекречена інформація. – Вася знову відсьорбнув пива.

      – Чому?

      – Тому. Ти ж нашу систему знаєш: під час слідства нічого не розголошуємо. Наче не дурний. Це тільки в американських фільмах знаходять труп чорного бомжа – і нате вам: шериф дає прес-конференцію. Навіщо це тобі тепер? Ти ж уже наче не сидиш на криміналі.

      – Ну, як… Я ж якимось чином причетний… Звичайно, коли що, то я тебе не бачив і з тобою не говорив.

      Вася великим пальцем без видимих зусиль відіткнув другу пляшку.

      – Писати будеш?

      – Поки не знаю…

      – Ага, тому й