Шенгенська історія. Литовський роман. Андрей Курков

зазирнула в цю завжди холодну кімнату з полицями обабіч стін і нішею для картоплі й інших овочів у кінці приміщення.

      Дід сидів на стільці прямо під палаючої лампочкою спиною до Ренати. Сидів нерухомо, через що дівчинка подумала, що він мертвий. Затамувавши подих, вона обійшла його і присіла перед Йонасом навпочіпки, вдивляючись в опущене обличчя.

      – Діду, ти помер? – спитала переляканим голосом.

      Голова Йонаса сіпнулася, підвелася. Він розплющив очі і тут же з його руки випала на підлогу льоху порожня гранована скляночка. Випала й покотилася, цокаючи гранями по твердій, затоптаній до блиску підлозі.

      – Що? – вирвалося у діда Йонаса.

      – Ти не помер? – прошепотіла внучка.

      – Я не помер, – захитав головою дід. – Йонаси не вмирають. Я просто заснув… Вибач!

      Вона взяла його за руку і повела до сходів.

      Дід потім ще кілька разів вибачався.

      Пояснив, що того вечора випив останню скляночку бабусиної наливки і так йому сумно стало, немов знову і цього разу вже, певно, назавжди попрощався зі своєю Северюте. Вирішив сидіти в льосі, поки не прийде смерть, забувши про внучку. А замість смерті прийшов сон, а потім прийшла й онучка, перелякана та бліда.

      – А у вас є пиріжки з яблуками? – спитала, обернувшись до офіціантки, Рената.

      – Є з журавлиною та чорницею, – відповіла білява дівчина-офіціантка. – Будете брати?

      Рената заперечно похитала головою.

      Миготів по обидва боки дороги зимовий ліс. Високі сосни стояли, впершись кронами в небо, й їхні стовбури здавалися напруженими струнами величезної арфи. Торкнися, й одразу задзвенять!

      Поруч на пасажирському сидінні – пакет із продуктами з супермаркету. На підлозі під сидінням – ще один. Запас на дві кухні.

      Звернула з асфальту на мерзлу вкочену гравійку. Тут уже маленький червоний «фіат» зменшив швидкість. Залишилося позаду старовинне кладовище за дерев’яним парканом. Сніг перед його ворітьми і хвірткою лежав незайманий. Ніхто після того, як він випав, до давно померлих не навідувався.

      Далі два нові дерев’яні будинки, збудовані на місці старих хутірських. На тому ж фундаменті. Так тут заведено. Потім лісок і ще один хутір, тільки той уже сучасніший, ціла ферма! Там і корівник, і свинарник, і два трактори.

      Мерзла укочена бічна доріжка з гравію повернула до цієї ферми, а Рената поїхала далі. По її особистій доріжці, по коліях, витиснених у снігу, що осів під колесами її маленької машинки. Ще п’ять кілометрів, і вона буде вдома. Вдома у себе, й удома в діда Йонаса. Їхніх двох «домів» під одним дахом. Просто один дивиться вікнами на північ, а другий – на південь.

      Пес Барсас вискочив із будки і заметляв хвостом, побачивши знайому машину. Маленький червоний «фіат» спинився біля комори.

      Рената занесла пакети в коридор. Роззулася. Один пакет залишила біля зелених фарбованих-перефарбованих дверей діда. Другий занесла до себе.

      «Треба