Вільний світ. Тетяна Белімова

Тобі ледь виповнилося п’ятнадцять, йому – двадцять сім.

      Він, Володимир, визначив усе моє життя, розграфив усі його віхи. Фах – медична сестра (йому треба було амбулаторне лікування), робота – у туберкульозному диспансері (про ворога треба знати все! і навіть більше!), захоплення – музика (платівки, платівки й платівки – симфонічна – оперна – рідкісна у нас джазова).

      «Будеш нещасливою…» А чим визначається-вимірюється щастя? Чи має воно бути однаковим – ніби під копірку розтиражованим – подібним у дрібницях – схожим у цілому – одним і тим самим?

      Якби ти тільки знала, Полю, як мені було добре з ним! Навіть коли його напівпритомного приносили в наше маленьке помешкання на Межигірську і я просто лягала поруч – навіть тоді була щаслива!

      Як жити, коли знаєш, що вже недовго? Ти ж повинна розуміти це, Полю! Він просто хотів швидше згоріти – пропалати – як метеорит – серпнева зірка – хвіст комети… Благання – умовляння: заради мене – нас – тьоті Галі. Це все не важило. У цьому двобої зі смертю (а може, із життям?), переможець у якому був наперед визначений, зовсім не важило відтермінувати кінцеву дату: завтра – за місяць – за рік.

      Коли я буду приходити до тебе, Полю (а приходитиму я часто – куди ж мені ще йти, як не до тебе й Володі?), я тобі все-все розкажу! Якою ми були ефектною парою! Якби ти тільки бачила (ти ж бачила, правда, Поль?): він, блідий і безкровний, високий, із коротким світлим «їжачком», і я, маленька, навіть мініатюрна, розкосістю очей і чорнющим волоссям (підфарбовувала, звісно) схожа на японку. Та річ зовсім не в цьому. Ти знаєш, як воно буває, коли – весь – вільний – світ – навколо сходиться в одній людині?

      А Ваня («другий», із ким була «нещасливою»)… Я просто пожаліла його. Відповісти на його кохання? Мати повноцінну родину? Дітей? Це, певно, було реально. Та чи для мене? Для мене – ні. Занадто пізно. Ваня – для проформи? Сімейного статусу? Авжеж, ні! Просто він теж любив музику, хоч ані грав, ані співав. Просто любив музику.

      – А ця твоя хрещениця звідки? Як її, до речі, звуть?

      Отже, не лише я не запам’ятала імені цієї тіточки (Віра? Алла?), а й вона мого – теж? Певно, і я така – непомітна, пересічна, сіра миша.

      – Ти чула, Галю? Будуть призивати молодь на роботу до Німеччини…

      Хрещена мовчить, перекушує нитку й теж підходить до вікна.

      – Нічого. Усіх не заберуть…

      Коли я збираюся додому, Вовка каже, що проведе мене до Дніпра. По ньому ще можна ходити. Крига ще міцна. На острів так усі ходять. І Нюся, і я теж.

      Недогарок дня. Лише четверта, але сіра мряка непривітним ватяним смутком оповила цю трохи горбату вулицю – вулицю Лютерштрассе. Вовка хукає на руки. Жестом фокусника дістає звідкись із-за пазухи жовто-золотаву цукерку, на лискучій обгортці якої написано щось великими чорними буквами.

      – На. Це бон-бонка. Мамі хтось із клієнток дав.

      Він незграбно вкладає мені в руку цю лакоминку й відвертається, щоб приховати сум’яття. Я теж не розумію, що зі мною. Звідки це тепло, яке розливається десь усередині,