Справа отамана Зеленого. Українські хроніки 1919 року. Андрій Кокотюха

хочеш, блядська контро? Ну, шквар. Співай уже. «Боже, царя храни» знаєш?

      – Я не монархіст, – Свириденко спробував зберегти спокій, хоч і розумів, що вскочив у халепу, проте ніякі дії, певна річ, на його долю вплинути не могли. – Я ніколи не підтримував самодержавства. Коли хочете знати, я активно вітав революцію в лютому сімнадцятого, навіть писав листа в Петроград панові…

      – Вийди, – перервав комісар.

      – Що, не зрозумів?

      – Сюди вийди, мордо.

      Шеремет уперше бачив, як безжурний інженер розгубився, помітно подаючись. Очевидно, той усе уявляв собі інакше. Артем відчув, що зможе заступитися за товариша, але для цього довелося б кинути Мирона. Тож Шеремет узяв своякову руку, міцно стис її і змусив себе дивитися на те, що відбувалося далі.

      Тим часом Свириденко вагався. Точніше, він би неодмінно вийшов, але комісар вимагав зробити це негайно. Наказ не був виконаний, і альбінос жестом звелів двом чекістам виволокти інженера. Той став, опустивши голову й не наважуючись глянути в червоні очі та розширені комісарські зіниці. Але враз усередині ніби щось клацнуло – плечі розправилися. Тепер інженер дивився просто поперед себе. Хоч міцністю статури не вирізнявся, однак саме цієї миті здавався трошки вищим від альбіноса, який уже видобував із кобури нагана.

      – Революція, значить… Примазуєшся до революції, сучий сину, пико твоя буржуйська… Хохол ти недорізаний, будеш мені тут про революції торохтіти, йоб твою в бога мать!

      – Дайте Богові спокій…

      – На коліна ВСТАВ!

      Побачивши дуло нагана, Свириденко мимоволі сахнувся назад.

      – Я не…

      – Не станеш на коліна – поставлю раком, суко! Ану, ставай та співай про царя! Я кому кажу! Ставай і співай про царя, мордо!

      – Чого ти розходився, Дьомо! – втрутився один із чекістів, русявий, з невеличким горбочком на носі. – Вони в нас зараз усі заспівають. А хто не захоче, хай начувається!

      – Нащо мені всі?! – гаркнув комісар Дьома. – Я хочу, щоб оцей мені проспівав так, як ото своєму буржуйському цареві! Він згадав своїм смердючим ротом про наших товаришів! Про борців, які йшли на шибениці царського режиму! Ви все чули – і що, хай так буде?

      – Та не буде так, Дьомо, – примирливо промовив той самий чекіст, глянув на принишклого інженера й запитав майже дружньо, з жалісними нотками:

      – Станеш?

      – Ні.

      – Тоді лягай, – зітхнув чекіст.

      Коли він устиг вихопити свого нагана, не помітив навіть Дьома. Постріл озвався луною. Тіло Романа Свириденка з простреленою головою впало комісарові під ноги.

      – Ти… Ти що… Ти як… – рука альбіноса з револьвером загрозливо затрусилася.

      – Набрид уже цей цирк, – русявий чекіст і далі вдавав з себе миротворця. – Хоч ти й комісар, Чумаков, але це не значить, що всім нам твої вистави цікаві. Слово честі, слово комуніста – візьму, сяду і про все напишу рапорт товаришеві Лацису.[17] Перегиб.

      – Напишеш? Грамотний?

      Шереметові раптом стало страшно. Не

17

Лацис Мартин Янович (1888–1938) – справжнє ім’я Ян Судрабс – більшовик, під час першої російської революції 1905–1907 років керував терористичними групами. Активний учасник більшовицького збройного перевороту 1917 року. Із листопада 1917 року – у керівних органах НКВС, пізніше – член колегії ВЧК. Із 1919 року – голова Всеукраїнської ВЧК, особисто організував масовий терор у Києві, Харкові, Одесі, Криму. Небачену жорстокість чрезвичайок, зокрема київської, Лацис уважав за приклад для наслідування. Факти катувань, масових убивств і навіть випадки канібалізму в органах НК були виявлені й зафіксовані зусиллями представників Добровольчої армії Денікіна під час її перебування в Києві влітку 1919 року.