Справа отамана Зеленого. Українські хроніки 1919 року. Андрій Кокотюха

Ожили. А це дає певну надію.

      – Надію? На що?

      – Мироне Станіславовичу, нікого з нас не випустять звідси. Але ті, хто нас сюди посадив і вправляється у власних збоченнях, хочуть чути від нас лише передсмертні крики. І я повідаю вам страшну таємницю: права на останній зойк за життя нам ніхто не забере. Та ми ще живі, товариство. Отже, поводитися треба не так, наче нас скалічили істоти в людській подобі, а так, ніби ми просто хворі.

      – Хворі? – здивувався Мирон.

      – Так. Тяжко, невиліковно хворі. Коли на моїх очах від сухот помирав єдиний син, ми з дружиною день і ніч вартували по черзі коло ліжка. Я відмовився від професійних доглядачок. Дитина в такі часи має право бачити поруч себе батьків. І наш хлопчик усміхався, товариство.

      – Усміхався?

      – Авжеж. Немов завтра зможе встати й побігти в садок. То була весна. Така сама, як тепер. Пардон, брешу, трохи пізніша: квітень. Дуже добре це запам’ятав, бо все розквітало. Наш хлопчик згасав, а на деревах з’являлося перше зелене листячко. Дитина знала, що не доживе до літа. То була остання весна в житті нашого сина – у такому недовгому, товариство, житті. Він помер щасливий. Він не дожив до цього всього, що ми переживаємо. Він пішов навесні чотирнадцятого року, тоді ще навіть не почалася війна. Дитина померла в мирний час. Рано, але мирно. Обличчя лишалося світлим. На губах вигравала усмішка. Він так і пішов з усмішкою, наш син.

      Свириденко замовк. У камері зависла важка пауза, яку порушив Шеремет:

      – Мені шкода, Романе Івановичу.

      – Дякую. Мені теж. Але був би ще більший жаль, якби я покинув свого хлопчика сиротою. І помирав тут, у цих катівнях. Не знаючи, що чекає на нього та на мою дружину від влади переможного пролетаріату. Тому, Артеме Даниловичу, нам тепер слід брати приклад з мого покійного сина.

      – Усміхатися перед смертю?

      – Чекати на неї спокійно.

      – Ви фаталіст?

      – Зовсім ні. Просто за стінами цієї установи ані в мене, ані в кого з вас не лишилося справ, що їх ми мусимо викінчити. І боргів – от їх ми точно не встигли наробити. Чи хтось комусь винен?

      – Демагогія, – відмахнувся Мирон.

      – А ви пропонуєте сприймати наше становище інакше?

      – Пусті балачки. Утомився я.

      – То наповніть їх змістом, Мироне Станіславовичу.

      Відповіді Шеремет не почув, притулився потилицею до брудного холодного каміння. От тільки майнуло в голові: але ж є в них ще сила сперечатися, влаштовувати словесні дуелі й піке, щось доводити один одному. У собі Артем ніякої моці не відчував.

      – По нас теж прийдуть, – завів своєї Куприк. – Хоч що кажіть – прийдуть.

      – Сумніву нема, – відповів Свириденко.

      – Пане Куприку, вас оце все тішить? – визвірився Мирон.

      – По нас прийдуть, – затявся доцент. – Ми з вами не втратили людяності, але це нічогісінько не міняє. Прийдуть.

      – Якщо вам легше, пане Куприку, – авжеж, прийдуть. Легше, легше?

      – Аж ніяк, – визнав доцент. – Але прийдуть.

      Він не панікував. Мабуть, так готувався до