Розколоте небо. Светлана Талан

вже не плакала, та сльози ще котилися по зораному зморшками обличчю.

      – А й справді, – додав вусань, який сидів на колоді. – Забрів якось до нашого села один кобзар, хотів порадувати піснями. І роботи було повно, а ми, дурні, повелися, кинули все, прийшли послухати. А він бринькає на ній, ніби дражнить тебе, нема ні пісні, ані музики. Тож прогнали ми його втришия, сказали, щоб більше сюди не потикався.

      – Так! Так! Було таке! – зашуміли люди.

      – Тоді ми зрозуміли, що краще нашого Данила ніхто не заграє, – продовжив чоловік.

      Старий кобзар ледь помітно усміхнувся собі у вуса. Його частенько у різних селах називають своїм, хоча він нетутешній, із Полтавщини, та навряд чи комусь було цікаво те знати.

      – То був не справжній кобзар, – сказав старий. – Зараз їх розвелося, як бліх у собаки.

      – А в тебе інструмент замовлений, чи як? – спитав хтось насмішкувато.

      – Кобза не замовлена, а пройшла ритуал освячення.

      – Як то?

      – Люди добрі, чи знаєте ви, що бандура – єдиний інструмент, який проходить освячення? – запитав бандурист і торкнувся пальцями голосника, вирізаного посередині деки у вигляді квітки з шістьма пелюстками.

      – Зроблена з гарної деревини, то й звучить добре, – сказав молодий хлопець. На нього одразу ж невдоволено зиркнули старші чоловіки: молоко на губах не обсохло, а він тут патякає.

      – Так, – погодився Данило, – деревина та робота майстра теж має значення. Моя бандура зроблена з ялини, та таким майстром, яких уже не лишилося в світі. Але чи мала б вона такий голос, якби не пройшла аж два ступені посвяти? Сумніваюсь.

      – Аж два?

      – Так. Перший ритуал називається одклінщина. Він відбувся біля святого храму, де не було жодної сторонньої душі, лише я під небом та Бог нагорі. Тоді я, ще молодий та гарний, дав обітницю обраному шляху. І знаєте, скільки я тоді молитов прочитав? – запитав старий, не чекаючи на відповідь. – Аж шістдесят!

      – Ого! І всі знав напам’ять? – спитав здивований юнак.

      – А то ж як?! Я сліпий від народження, – відказав Данило та продовжив: – А другий обряд називається визволівка. Тоді я склав клятву з суворих присяг. Ось так! – сказав старий та тяжко зітхнув. – Я б міг іще багато цікавого вам розповісти, але ж ви прийшли не за моїми спогадами, тож послухайте пісню «Сокіл і соколя».

      Данило витримав паузу, доки стихли голоси, й знову торкнувся струн бандури. Він знав, як розчулити людей. Хіба ж могла залишити байдужими слухачів пісня про сокола, який полетів у чисте поле «живності діставати, не дістав, дитя утеряв»? Йшли стрільці, безпорадне дитя «у пута запутали та понесли у город на ринок». Полегшено видихнули слухачі, коли дізналися, що Іван Богословець «велике мав милосердіє», срібні пута з ніг познімав, поніс на гору та випустив птаха на волю.

      Дай, Боже, на здоров’є на многі літа

      Всім православним християнам,

      На многі літа,

      До конця віка!

      Такими словами закінчив свою пісню бандурист.

      У жінок і дівчат ще не висохли сльози, а вони вже усміхалися – так гарно закінчується пісня! Люди дякували бандуристові, але не аплодували,