Розколоте небо. Светлана Талан

хлопець. – Я написав заяву, бо змусили. Прийшли додому комуністи: «Пиши», – кажуть, і папірця сують під ніс. Відказую, що почекати хочу, подивитися, як воно буде. Так Лупіков аж позеленів від злості, дістав нагана, почав ним перед носом матері розмахувати. Брати оніміли з переляку, мати на коліна впала перед ними, благає не стріляти. Все одно мені втрачати нічого, окрім злиднів. Шкода мені стало рідних. Написав чекіст (хай йому пусто буде!), а я й підписати не вмію, тож поставив хрестика, вони й пішли геть.

      – До нас іще не приходили, – зауважила Варя.

      – Ці собаки жодної хати не оминають.

      – Що з нами буде? – з острахом промовила Варя. Вона міцніше притислася до хлопця, ніби шукаючи порятунку.

      – Я знаю одне: ми повинні бути разом. Мені не буде життя без тебе. Ти це розумієш? – він заглянув у її чисті очі.

      – Не буду більше чекати! – рішуче сказала вона, не відводячи погляду. – Не хочу більше критися, бо все одно колишня подружка рознесе про наше кохання, як сорока на хвості. Нехай краще від мене батьки дізнаються, ніж від зрадниці. До речі, як вона?

      – Здружилася з твоїми сусідами. Чув від людей, що бачили Ганнусю напідпитку з Пєтуховими. До речі, ваш Михайло теж із ними часто спілкується.

      – Нехай. Мені байдуже, – якось дуже сумно промовила Варя. – Любий, я тебе не підведу, обіцяю! – зворушливо сказала дівчина. – Ти прийдеш завтра на наше місце, і я розповім тобі про розмову з батьками. Добре? – осяялась усмішкою, заглянула коханому у вічі.

      – Згода, – відповів Андрій. – А якщо не прийдеш?

      – Хіба що цепом зв’яжуть, – усміхнулася Варя. Вона помовчала і вже тихо додала: – Якщо завтра не прийду, то вже ніколи.

      – Навіть якщо ми не будемо разом, знай: я буду кохати тебе все своє життя, бо ти і є моє життя. І немає в цілому світі кращої за тебе!

      – Мій любий, коханий, найрідніший ти мій! – промовила розчулена дівчина. – Все у нас буде добре!

      Варя щиро вірила в свої слова. Лише коли підійшла до свого двору, обернулася. Позаду нікого не було, але ж вона добре чула, як хтось або щось важко зітхнуло.

      «Невже біда дихає мені у спину?» – подумала з острахом.

      Дівчина прожогом кинулася до хати, замкнула двері, прислухалася. Їй знову здалося, що за дверима, біля ґанку, хтось несміливо тупцює. Варя метнулася до образів, на ходу читаючи «Отче наш». Вклякла на колінах перед іконами. Довго просила у святих прощення за свої гріхи та молила послати їй гарну долю.

      Розділ 16

      За сніданком, коли вся родина була вдома, Варя сказала:

      – Тату, мамо, мені треба з вами поговорити.

      – Та кажи вже, Ластівко, не червоній, – лагідно промовив батько й ледь помітно усміхнувся у вуса.

      – Я… я… – почала, затинаючись, Варя, але заздалегідь підготовлені слова застрягли кісткою в горлі. Дівчина нагнула голову, важко дихала, але не могла вимовити й слова. Здавалося, що вона зіткана з самих нервів і втратила назавжди голос.

      – Щось трапилося? – стривожилася мати і глянула на батька.

      – Так! –