Розколоте небо. Светлана Талан

в ньому не тече кров Чорножукових. Та й господар він нікудишній, нема тієї жилки, що є в усіх близьких родичів. Чому він виріс такий? Виховувалися ж діти однаково, росли разом, на одній землі, а не став він справжнім хазяїном. На жаль.

      Павло Серафимович віддав онукам гостинці, сів на лавку. Михайло навіть не запросив батьків до столу, одразу спитав:

      – Прийшли мене вчити жити?

      – А що мені тебе вчити? – Павло Серафимович посміхнувся кутиками губ. – Моя мати казала: вчать, поки дитина впоперек ліжка лежить, а ти вже давно вздовж. Пришли з матір’ю дізнатися, які маєш наміри.

      – Ще є час подумати, – уникнув відповіді син. Павло Серафимович вже потайки зрадів, вирішивши, що минулого разу Михайло погарячкував, але син сказав: – Остаточно не вирішив, але зрозумів, що не хочу жити, як ви.

      – Як ми? – брови чоловіка здивовано піднялися вгору. – Ми щось робили не так?

      – Як?! Як?! – роздратовано повторив Михайло. – Я не хочу гарувати з ранку до вечора на своєму полі!

      – Еге ж! На чужому краще.

      – Я в тому сенсі, що не можна все життя працювати, працювати й працювати. Не хочу, щоб мої діти все життя в навозі просиділи. Хочу нового, кращого життя!

      – Ось як ти заговорив! То віддай все в комуну. Навіщо тобі корови? Діти й без молока та сметанки проживуть. А сам сиди вдома, плюй у стелю або горобцям дулі крути – все ж таки якась робота.

      – Я не сказав, що буду сидіти склавши руки.

      – Може, досить? – Надія торкнулася руки чоловіка.

      – Виходить, все-таки ти намилився йти в комуну? – вже спокійно запитав батько.

      – Я ж сказав: ще не знаю, – відповів син.

      – Візьми, – батько поклав валянки на лавку, – будеш іти в колгосп, взуєш. Може, у них швидше побіжиш туди. Та й невідомо, чи видадуть комуністи тобі нові валянки, чи й надалі будеш голими п’ятами світити.

      Михайло відвернувся, нічого не відказавши. Павло Серафимович кивнув до дружини:

      – Ходімо, Надю, додому, вже пізно, а нам завтра рано вставати. На добраніч, сину, – звернувся він до Михайла.

      – Бувайте, – буркнув той, не глянувши на батьків.

      Розділ 14

      Іван Михайлович любив гасла. Вірив: влучний напис на червоному має зрушити свідомість селян, хоча й розумів: більшість людей, які прийдуть на збори, неграмотні. Він мало переймався тим, що гасло прочитає менша частина, тому так старанно власноруч зробив напис на червоній тканині: «Хто не вступить у колгосп, стане ворогом радянської влади». Іван Михайлович аж зіпрів, поки вивів останню букву. Витерши піт на лобі хустинкою, зробив останній штрих – поставив у кінці напису великий жирний знак оклику. Чоловік сів на стілець, милуючись своїм творінням. Непогано було б написати щось зі слів товариша Сталіна, який нещодавно оголосив перехід до повної ліквідації куркульства як класу, але, добре поміркувавши, вирішив поки що утриматися. Хто знає, що у тих куркуляк на умі? Комуністи обійшли всі подвір’я, провели велику роз’яснювальну роботу, виявили, що частина селян вже готова хоч зараз написати заяву про вступ до колгоспу. Дехто вагається, але то справа часу. Тривожило