Ода до радості (збірник). Яна Дубинянская

піднімає газетному кіоску металеві віки – напрочуд непристосована для продажу преси конструкція.

      Поруч на лавочку під саме дерево в тінь сідає старенька суха бабця в акуратній білій хустці з невеличкою торбинкою, очевидно, їхати їй десь недалеко; зовсім не схожа на гамірливих і амбітних жінок з автобусу, нехарактерний для півострова типаж.

      На сусідню лавочку вмощується чолов’яга: років шістдесяти, грубе засмагле обличчя в рубцях-зморшках, уважні до всіх слів навколо очі під густими бровами, сиве коротке волосся з високими залисинами на лобі, м’язисті, міцні руки, очевидно, що багато і тяжко працював на землі і зараз працює; міцний дядько. Уважно дивиться на наплічник і мандрівника, хоче щось запитати, але його випереджає якийсь тип на іржавому велосипеді з мішком на багажнику, набитим всіляким мотлохом. Тип вдягнутий погано, від нього тхне смітником, але він веселий і посміхається.

      – Куди їдеш? – запитує він.

      – Туди, – махає ліворуч мандрівник.

      – Агов, а я думав, туди! – махає тип рукою праворуч і рушає собі далі, подзеленькуючи металобрухтом.

      – Пальма! Пальма! – гукає до собаки чолов’яга з сусідньої лавочки. – От же бідолашна тваринка!

      – Важко з вами тут сидіти! – не витримує раптом бабця у білій хустині й підводиться. – Піду я.

      «Як точно сказала!» – дивується мандрівник.

      – Пальма! Пальма! – знову кличе собаку чолов’яга, але ряба рожевобрюха сука й не поворухнеться. – Її минулого літа, якраз вона цуценят носила, машина збила, – пояснює густобровий. – Думали, не виживе або як виживе, то ніколи більше не народить. Так її тут усі підгодовували, навіть таксисти, о! – Підняв палець догори, начебто то не таксисти годували собаку, а космонавти. – Жаліли… А цього літа принесла трьох, так двох уже люди розібрали, один залишився. Вам не потрібно часом? Пальма! – Чолов’яга незграбно кидає шматок пиріжка на асфальт, але сука, вигріваючись на сонці, лежить нерухомо.

      Поруч іде прибиральниця в грубому синьому халаті з совком і щипцями для збору сміття.

      – Чому в халаті, Валю? Жарко ж! – жартівливо звертається до неї густобровий чолов’яга.

      – А ти хочеш побачити, що під ним? – грайливо парирує жінка. Виглядає вона років на сімдесят.

      У напрямку рейок побіг здоровенний чорний пес.

      – Трезоре! Трезоре! – кличе пса чолов’яга, але той ігнорує персональне звернення.

      – Думаю, батько – він, – тихо, по-змовницьки, зауважує густобровий. – Бо всі цуценята – з чорними лапами. Або от він. Рудий! Рудий! – кличе рудого пса, що тільки-но висунув із дверей вокзалу пласку несимпатичну морду. – Рудий!

      Але Рудий навіть вухом не веде, натомість, не поспішаючи, шкутильгає до лежачої собачої королеви вокзалу. За ним біжить смішне пухнасте, руде, зовсім не схоже на рябу подерту з облізлою шерстю матір, цуценя з чорними лапами.

      – М-да, – протягує чолов’яга, – все, як у людей. – І уточнює: – У собак… Так ото