Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.. Антология

Угорщині. П. Алабін згодом став відомим російським державним і громадським діячем, військовим письменником і журналістом.

      Переклав укладач.

      Галіція

      1 травня 1849 р. через Волочиську митницю ми вступили в Австрію.

      Багато хто з нас сподівався зустріти тут безліч предметів, які своїми різкими особливостями приємно урізноманітнили б наше трудове життя. Але край, через який ми йшли, був мовби продовженням Поділля і цілковито на нього схожим. Ті ж красиві краєвиди, ті ж плодоносні долини, грайливо прорізані відрогами Карпатського хребта і струмками, що мальовничо звиваються квітучими галявинами, вкритими надзвичайно буйною рослинністю і облямованими густими хащами кущів або перелісками різноманітних листяних дерев. І тут ті ж хати, що яскраво виблискують своєю білизною в тіні густих садів черешень і слив, що й у нас, на Поділлі; той же одяг чоловіків і жінок; та ж мова, традиції, звичаї, що й у подільського простолюду; те ж уніатське віросповідання, якого були змушені дотримуватися і жителі Поділля до незабутньої пори возз'єднання їх з нашою церквою.

      Жителі міст, містечок, сіл збігалися натовпами дивитися на нас. Що глибше проникали ми в Галіцію, то привітніше зустрічали нас не лише селяни, але й інтелігенція. Офіцерів у Галіції оточували такою увагою, що ця привітна гостинність ставала іноді нам тягарем. Міщани один поперед одного просили нас до себе на квартиру, – явище, до якого нас зовсім не привчили походи по вітчизняних містах; у менш-більш заможного хазяїна офіцер знаходив приготовану для нього найкращу кімнату, свіжу воду, зручне ліжко, каву, закуску, а за чаєм товариство порядних людей, миле і, нерідко, дуже добірне.

      Цей край густо населений і земля чудово оброблена, чим, по суті, вона і відрізняється від сусідньої подільської землі. На значному просторі не бачиш клаптика землі, на якому не було б слідів праці і зусиль людини; втім, за помірну навіть працю, тут природа, звичайно, і винагороджує сторицею. Край благословенний, схожий на найкращі куточки нашого Поділля і України, тільки в поліпшеному вигляді.

      Дорогою на Лемберґ ми ночували в м. Єзерно (Озерна), в якому колись був оборонний замок, і минувши кілька гарненьких сіл, вступили в повітове місто Злочів, дуже живописне і чистеньке. Не доходячи міста, праворуч від дороги, посеред напівзруйнованих земляних укріплень, височіє древній замок Яна Собєського, якого він збудував за допомогою полонених турок і татар.

      У Злочеві нас зустріли дуже гостинно: його люб'язні жителі навперебій прагнули передбачити найменше наше бажання. На чужій стороні дуже приємна подібна увага; приємно хоч на кілька годин поміняти бівуак на затишну вітальню, сиру землю на м'яку канапу і грубу балачку своїх товаришів на жваву бесіду вишуканого товариства.

      Наступний нічліг ми мали у поважного ксьондза села Винники і здивувалися, як славно живуть в близькому сусідстві з нами духовні особи. У господаря поєдналося усе, що тільки можна забажати на сільському обійсті: дивовижний сад, наповнений квітами і фруктовими деревами; комфортабельне помешкання з вітальнею – в оранжереї;