Одного разу…. Ірен Роздобудько

а ти просто мусиш приймати ці зміни, залишаючись собою. У п’ятнадцяти-чи двадцятирічному віці, коли всі почуття були гострішими. І нема на що нарікати. Хоча часом дуже кортить.

      Але нічого не можна почати «з другої спроби». Нічого, крім… книжки.

      Скористаюся цієї нагодою.

      Переформулювання

      Так часом буває: все набридло. Від усього – нудить. Навіть у втіхах неможливо визначити пріоритет. Хіба що можна, як радять психологи, переформулювати проблему й усвідомити, що те, від чого нудить, і є задоволення.

      Так от, нині (впевнена, на десятій сторінці це минеться) мене нудить від усього.

      Від дзвінка будильника, заведеного на шосту ранку, що награє мелодію з «Пер Гюнта».

      Від необхідності одягатися.

      (Написавши це, я вже відчуваю неабиякий прогрес: люблю рано прокидатися і в напівсонному стані клацати електрочайником, щоб випити каву на балконі перед вікном саме о шостій годині ранку, коли вулиці порожні і ти бачиш кожне дерево – чорне на рожевому тлі сходу сонця.)

      Стояти на автобусній зупинці, заздалегідь знаючи, що на Московському мосту (так зветься міст через Дніпро, який я щоранку мушу здолати), як завжди, буде корок.

      Стояти в черзі за жетонами на метро «Петрівка».

      Стояти на 481 маршрутку на Контрактовій площі…

      Стояти, долати півторагодинну (а часом і двогодинну!) дорогу на роботу і навіть не уявляти, що це шосте за життя в столиці помешкання, яке вважаєш своїм і останнім, і маленька однокімнатна квартирка в кінці Троєщини – лише невелика зупинка на три роки. Зупинка перед тим, як сісти в інший потяг.

      Як дивно: ніколи не знаєш, що станеться з тобою після того, як щось у своєму житті ти визначиш, як останнє чи остаточне.

      Продовжую…

      Отже, стояти, мерзнути або помирати від спеки й думати: «Господи, як приємно рухатись!»

      А ще кілька років тому, до того, як прийняла рішення усамітнитись на цьому благословенному кінці світу, виходячи з хати, я несподівано побачила кожну травинку, вкриту памороззю! Тобто під моїми ногами виявилася не просто земля з якоюсь рослинністю, а… переплетіння кровоносних судин, як на картинах Івана Марчука, де кожна судина-травинка мала свій особливий відтінок і свою неповторну звивину. Відбувалося якесь незбагненне загострення зору, а коли під ногами шурхотіло листя, у голові лунала ціла симфонія. Отже, і загострення слуху.

      Так буває лише тоді, коли ти приймаєш правильне рішення або заново починаєш життя і нічого не боїшся. Тоді виникають цей зір і цей слух. А все, що дратує, переформульовується на краще або кумедне.

      …Сьогодні в маршрутці прямо переді мною сидів дядько, який усю дорогу колупався у вухах, а потім підносив пальці до очей і уважно розглядав те, що звідти викопав. Від цього, звісно, мене теж нудило, доки я подумала: а якщо цей дядько – представник якого-небудь втаємниченого клану, члени якого здатні вирощувати у себе у вухах діаманти? При чому, цей процес продукування не постійний, а як пологи. Тобто