Таємниця Єви. Богдан Коломійчук

є поселитись?

      Гість побачив розкішну брюнетку, що поспішала йому назустріч, і жадібно ковзнув поглядом по її звабливих формах, що ховались за пуританським строєм рецепціоністки. Чорт забирай! Опинитися б з нею де-небудь в іншому місці і за інших обставин… Було помітно, що дівчина нервувала, і прибулий знав, чому. Він зняв капелюха і розстебнув плаща.

      – Доброго ранку, – привітався він, – ні, красуне, я не поселятимусь.

      – Отже, пан у нас проживає, – прощебетала вона, – провести пана до його покоїв?

      Авжеж! Йому б хотілося цього паскудного ранку опинитися з нею в одних покоях. Він уявив, як біля самих дверей обіймає цю кралю за стан і силоміць заштовхує до номера. А далі зриває з неї цю ідіотську уніформу!..

      – Щиро дякую, красуне. Ось він мене проведе.

      Чоловік указав на поліцейського фельдфебеля, що спускався до нього згори.

      – О-о, пан з поліції… – промовила брюнетка.

      Усмішка остаточно зникла з її обличчя.

      – Сюди, пане комісаре, – гукнув фельдфебель, зупинившись за кілька кроків від них.

      – У вас добра кава? – запитав гість у дівчини, не звертаючи на нього уваги.

      – Прямісінько з Відня, – понуро відповіла та.

      – От і чудово, – сказав комісар, – принесіть мені нагору. В той номер, де це сталося…

      Він усміхнувся їй, але усмішки у відповідь уже не дочекався. «Аякже, – подумав комісар, дивлячись услід брюнетці, що поспіхом подалася виконувати його прохання, – у готелі зараз понад усе прагнуть здихатись поліції. Тому не слід розраховувати на приязнь».

      Фельдфебель провів його на третій поверх і зупинився під дверима покоїв з номером «39». Відчинивши двері, він пропустив уперед комісара, а потім зайшов сам.

      Усередині двоє капралів виструнчились при його появі, а навпроти з’явилася худорлява постать ад’юнкта Самковського.

      – А-а, комісар Вістович, – кисло промовив ад’юнкт, – вітаю пана.

      – Вітаю, – буркнув той у відповідь.

      Вони потисли один одному руки, і комісар зняв свій промоклий плащ.

      На закривавленому ліжку лежав труп молодої жінки, біля якого поралися поліційний лікар і фотограф. Простирадло було відкинуто, й на оголеному тілі виднілося кілька жахливих ран.

      – Алоїза Вольфович, зняла покої на добу, – упівголоса промовив ад’юнкт, – донька Кшиштофа Вольфовича, пан знає, хто це?

      – Не знаю, – трохи роздратовано відповів комісар.

      Недільного ранку натщесерце йому зовсім не хотілося напружувати пам’ять.

      – Кшиштоф Вольфович – соляний магнат. Йому належить половина копалень у Бориславі. Сам він мешкає у Львові, на Знесінні, – мовив ад’юнкт.

      – Повідомили вже його?

      Вістович потягнувся за портсигаром.

      – Ще ні, – сказав Самковський.

      – От і добре…

      Обидва закурили, все ще спостерігаючи за роботою лікаря і фотографа. Вже після них Вістович зможе сам оглянути тіло.

      – Коли її знайшли? – запитав комісар.

      – Годину тому, – відповів Самковський, – учора ввечері вона зняла номер і попросила портьє розбудити її о восьмій ранку. Була сама, без супутників. Уранці портьє постукав, але ніхто не відповів. О дев’ятій викликали поліцію… На рецепції кажуть, що до неї ніхто не піднімався.

      – Хто мешкає по сусідству?

      – З обох боків порожні покої…

      – Спустися до рецепції і візьми список усіх постояльців за останню добу, – наказав комісар.

      Самковський кивнув і подався до дверей, при цьому ледь не збивши кельнера, що якраз приніс каву. Ад’юнкт вилаявся і рвучко його обійшов. Комісар заплатив і взяв до рук гарячу філіжанку, викликавши цим самим заздрість усіх присутніх, крім убитої.

      Поліційний лікар нарешті звівся на ноги і підійшов до Вістовича. Це був невеличкий круглий чоловічок з кумедним гострим носом.

      – Прибери до дідька свою каву, – сердито промовив він, – я вже слиною з’ївся.

      Чоловічок закурив і ще раз окинув оком труп.

      – Що скажеш? – запитав Вістович, і не думаючи відставляти філіжанку.

      Лікар знизав плечима.

      – Вбивство сталося три-чотири години тому. Вбивця завдав точних ударів ножем. Швидше за все, вона й не зрозуміла, що сталося. Є одна цікава деталь. На спині сліди наче від батога…

      Комісар наблизився до тіла й обережно повернув його на бік. На спині і справді чітко було видно продовгуваті сліди побиття.

      – Той скурвисин не полінувався принести сюди батіг, – з подивом у голосі сказав комісар, – причому не видно, щоб жертва опиралась. Можна подумати, що вона добровільно погодилась на екзекуцію.

      – Різне буває, – зауважив лікар, одягаючи плащ, – на завтра, після розтину, знатиму більше… Auf Wiedersehen.[1]

      Із цими словами він вийшов за двері. Слідом за ним подався

1

До побачення (нім.).