Діти капітана Ґранта. Жуль Верн

променів, що відбивалися від снігу, різав очі, які й без того сльозилися, а запаморочення, викликане високогір’ям, геть позбавляло останніх сил. Лорд Гленарван із жахом подумав про майбутній нічліг у пітьмі, холоді та мороці.

      Несподівано його руки торкнувся Макнабс.

      – Бачите хатину, Едварде? – спокійно спитав майор.

      13

      Униз із Кордильєр

      Якби не досвідчений Макнабс, ніхто з мандрівників навіть не подумав би, що в цих диких місцях можна віднайти якийсь притулок, адже завалена снігом індіанська хатина була зовсім непомітна серед навколишніх скель. Майже півгодини знадобилося Вілсону та Малреді, щоб відкопати вхід.

      Хижка, складена з сирцевої цегли, тулилася коло скелі. Вона мала єдиний отвір – вхід, до якого вели кам’яні сходи. Всередині приміщення могли вільно розміститися з десятеро людей, стіни непогано захищали від різкого холоду, якщо врахувати, що температура надворі вже опустилася до десяти градусів нижче нуля. Тут був димар, можна було розкласти вогонь.

      – Та це ж справжній палац! – вигукнув Паганель.

      – Особливо коли запалає вогонь, а в ньому затріщать поліна, – докинув Том Остін. – Особисто я зараз значно більше зрадів би добрячій в’язці хмизу, ніж палацовим хоромам.

      – Ну що ж, Томе, спробуймо знайти паливо.

      – Паливо на цьому голому камінні? – Малреді недовірливо похитав головою.

      – Але ж хтось колись розкладав вогонь у цій хатині, отже, десь недалеко має бути й паливо, – зауважив майор.

      – Певно що так, – погодився лорд Гленарван. – Діставайте провізію, а я спробую себе в ролі дроворуба.

      – Ми з Вілсоном теж підемо з вами, – заявив Паганель.

      Залишивши змореного Роберта відпочивати, Гленарван, географ і Вілсон вийшли з хижі. Мороз пощипував за щоки. Синє небо поступово темніло, сонце сідало, його багряні промені осявали гострі вершини гірського пасма. Зараз мандрівники були на висоті, лише на дві з половиною тисячі футів нижчій за найвищу вершину Європи – Монблан. Вдалині виднілися кряжі морен – довгих смуг кам’яних уламків і валунів, принесених льодовиками, що сповзають із вершин.

      Долини поступово оповила пітьма. На півдні височіла гора Антуко, вершиною якої був кратер живого вулкана. Із самих глибин його вічно палаючого жерла з клекотом вивергалася пара, змішана з клубами розжареного попелу, і здавалося, що відножини навколо вулкана охоплені полум’ям.

      Паганель і лорд Гленарван, мабуть, довго б іще захоплено спостерігали за цим грандіозним видовищем, проте найперше зараз було потрібне паливо, і воно знайшлося: так, дерева справді тут не росли, зате скелі були вкриті сухим лишайником, а ще чагарником, коріння якого непогано горить. Проте розпалити вогонь виявилося нелегкою справою. Ще важче було підтримувати його. Макнабс пояснив, що це все через розріджене повітря, яке містить дуже мало кисню.