Діти капітана Ґранта. Жуль Верн

було тільки голос Паганеля: старанний географ раз у раз ставив собі питання іспанською і сам же на них відповідав.

      Звичайно погоничі починають денний перехід о восьмій ранку та зупиняються на нічліг о четвертій годині пополудні. Лорд Гленарван також дотримувався цього звичаю. Позаяк ближню частину узбережжя вже було досліджено раніше, але пошуки слідів корабельної аварії виявилися марними, вирішили почати експедицію з містечка Арауко, а звідти до бухти Карнеро, через яку й пролягає тридцять сьома паралель, уже залишалося щось із двадцять миль.

      Вступивши в містечко, маленький загін розташувався на нічліг просто неба, посеред двору харчевні, оскільки в самому приміщенні було дуже брудно та задушливо. Поки готувалася вечеря, Гленарван, Паганель і провідник– англієць прогулювалися між валькованими[3] хатинами. Лорд спробував був щось дізнатися тут про «Британію», але ці спроби виявилися марними.

      Назавтра зранку загін рушив уздовж тридцять сьомої паралелі на схід, углиб материка. Попервах родюча місцевість поступово ставала все більш пустинною і дикою. Цього дня шлях загону перетнули дві річки, проте провідник відшукав брід, і мандрівники змогли переправитися без перешкод. На обрії вже виднілися оповиті серпанком гірські пасма Анд.

      О четвертій годині дня загін зупинився на ночівлю в затінку гігантських миртових дерев. Мулів розгнуздали, звільнили від поклажі й відпустили пастися. З в’юків дістали в’ялене м’ясо і традиційний рис. Після вечері, приладнавши сідла й попони замість ковдр і подушок, мандрівники полягали на густій траві й міцно заснули. Провідник та його пеони пильнували табір і по черзі не спали всю ніч. Наступного дня, коли мандрівники розбили табір на березі річки Біобіо, лорд Гленарван занотував у своєму похідному щоденнику, що вони здолали ще тридцять п’ять миль.

      Це був край багатої зеленої рослинності, що ряснів амарилісами, фіалковими деревами, кущами дурману й кактусами, вкритими золотистими квітами. Тубільці траплялися на шляху дуже рідко. Іноді назустріч, немов тіні, пролітали вершники гаучо – пастухи й скотарі, в жилах яких тече змішана кров індіанців та іспанців. І через те, що дорога здебільшого була безлюдна, довелося облишити думку про те, що вдасться хоча б щось розпитати в кого-небудь.

      17 жовтня загін рушив у дорогу як завжди. Місцевість ставала все більш горбкуватою, а це означало, що гори близько. Численні річки та струмки бурхливо збігали схилами. Паганель часто зазирав у карту, і, якщо яка-небудь річка не була позначена на ній – а це траплялося досить часто – завзятого географа це обурювало і він одразу давав річці гучну іспанську назву.

      О п’ятій годині вечора загін зупинився в неглибокій ущелині за кілька миль від містечка Лоча. Цю ніч мандрівники провели біля підніжжя сьєри[4] – першого щабля на підходах до високих хребтів Андських Кордильєр.

      12

      На висоті дванадцять тисяч футів

      Відтепер досі приємна мандрівка для загону перетворювалася

3

Зробленими з глини.

4

Сьєра, сієра – (ісп. sierra, букв. – пила) – назва гірських хребтів із зубчастими гребенями.