Тартарен Тарасконський. Альфонс Доде

помчав до лорда Чіпіндейла – той, розсівшись на канапі, мляво гукав: «Чімпанського!.. Чімпанського!..» Бахнув корок, потім запала тиша, і було лише чути, як завиває вітер у велетенському каміні та шурхотить по шибках сніг.

      У читальному залі теж панувала нудьга: всі повтуплювали очі в газети, схиливши голови над довгими зеленими столами, на яких стояли засвічені лампи. Вряди-годи хтось позіхне, кахикне, зашелестить сторінкою; і в тиші цієї класної кімнати височіли, обернені спинами до груби, застиглі постаті двох верховних жерців офіційної історії, Шванталера та Астьє-Рею, величних, однаково пропахлих цвіллю, – примхлива доля звела їх тут, на горі Рігі, після того, як тридцять років поспіль вони виливали один на одного потоки лайки і в пояснювальних записках вдавалися до таких висловів, як «Цей дурноверхий Шванталер» та «Vir ineptissimus[6] Астьє-Рею».

      Тож уявіть собі, як зустріли вони товариського альпініста, коли той підсів до них погомоніти біля вогню й набратися розуму! Від цих двох каріатид на нього враз війнуло холодом, а він цього страх як не любив! Підвівшись, він став походжати по бібліотеці – не тільки щоб приховати збентеженість, а й щоб зігрітися, – а потім відчинив книжкову шафу. Кілька англійських романів, грубезні Біблії та розрізнені томи «Записок Швейцарського клубу альпіністів» – усе впереміш. Він витяг першу-ліпшу книжку і хотів був узяти її з собою – почитати в ліжку, але мусив поставити на місце: брати книжки в номери не дозволялося.

      Він знову почав тинятися готелем і нарешті прочинив двері більярдної; там грав сам із собою італійський тенор, вихиляючись усім станом і виставляючи напоказ манжети, щоб привернути увагу своєї гарненької сусідки по табльдоту: вона сиділа на канапі поміж двома молодиками й читала вголос якогось листа. Коли ввійшов альпініст, дівчина покинула читати, а один із молодиків, той, що був вищий на зріст, підвівся: справжнісінький мужлай, мужопес із волохатими ручиськами, з довгими чорними патлами, брудними й лискучими, із скуйовдженою бородою. Він ступив два кроки назустріч альпіністові і глипнув на нього так зухвало й люто, що той, не мовивши ні слова, відвернувся й статечно одійшов.

      – Ну й непривітні ж вони, ці півничани! – сказав він голосно й грюкнув дверима – мовляв, він анітрохи не злякався того дикуна.

      Він покладав останні надії на салон. Увійшов туди… Хай йому чорт!.. Та це ж трупарня, люди добрі, справжнісінька трупарня! Достоту Сен-Бернарський монастир, де ченці виставляють замерзлих нещасливців, яких витягли з-під снігу, виставляють у тих самих позах, у яких ті закоцюбли… Ось що таке салон у «Рігі-Кульм»!

      На канапах попід стінами, мовчазні, заціпенілі, сиділи купками дами; деякі поодинці вмостилися в кріслах. Усі міс, неначе закрижанілі, позастигали за круглими столиками під лампами, тримаючи в руках хто альбом, хто журнал, хто гаптування. Серед них були доньки перуанського генерала – вісім маленьких перуанок, які вирізнялися своїми жвавими личками шафранового кольору й барвистими стрічками, що яскріли поміж

6

 Бовдур (лат.).