Тартарен Тарасконський. Альфонс Доде

після мороку й холоднечі! – розкішна обстава, високі стелі, швейцари в галунах і в адміральських кашкетах, на яких сяяв золотом напис «Regina montium», білі краватки метрдотелів, цілий загін дівчат-швейцарок у національному вбранні, що збіглися на його дзвінок, – усе це ошелешило невідомого, правда, на одну лише мить.

      Помітивши, що всі погляди звернені на нього, він підбадьорився, мов актор перед залою, повною глядачів.

      – Я до ваших послуг, добродію, – недбало мовив чепуристий директор у смугастій візитці, з випещеними баками, із кучерями, мов у дамського кравця.

      Альпініст сказав, що йому потрібен номер, «невеличкий, зручний і затишний», – сказав так невимушено й приязно, наче перед ним стояв не величний директор, а давній шкільний товариш.

      Він ледве стримався, коли до нього підійшла із свічником у руці покоївка-бернка в золотій корсетці, яка щільно облягала її стан, із збірчастими серпанковими рукавами, і спитала, чи не хоче мосьє скористатися ліфтом. Він був би менш обурений, якби вона запропонувала йому скоїти злочин.

      – Я… Щоб я… ліфтом!.. – вигукнув він і так змахнув рукою, що забряжчав увесь його обладунок.

      Та вже за мить злагіднівши, він додав:

      – Ні, кицюню, я піду своїм ходом…

      І подався слідом за швейцаркою, не відриваючи очей від її широкої спини й усіх розштовхуючи, тим часом як туристи повторювали всіма мовами світу:

      – Що це за проява?

      Аж тут задзвонили до обіду, і всі вмить забули про незвичайного гостя.

      Такої їдальні, як у «Рігі-Кульм», ніде більше не побачиш!

      Величезний стіл, що вигинався підковою, був накритий на шістсот персон. На ньому в ряд, упереміш із квітучими рослинами, стояли компотниці, повні рису та чорносливу, і в світлій та темній підливі відбивалися застиглі вогники люстр та позолота ліпної стелі.

      Як і скрізь за швейцарськими табльдотами, рис та чорнослив розмежовували їдців на два ворожі табори; визначити, до якого саме табору ви належите, можна було з того, якими очима дивилися ви на десерт – ненависними чи пожадливими. Рисники були худі та бліді, чорносливники – повні та рум’яні.

      Того вечора чорносливників за табльдотом було більше, до того ж серед них були вельми поважні особи, європейські знаменитості: видатний історик, член Французької академії Астьє-Рею, старий австро-угорський дипломат барон фон Штольц, лорд Чіпіндейл (?), член Жокей-клубу зі своєю племінницею (гм-гм!), відомий професор Боннського університету Шванталер та перуанський генерал з вісьмома доньками.

      А рисників представляли тільки такі світила, як бельгійський сенатор із родиною, дружина професора Шванталера та італійський тенор, що повертався з Росії, – він хизувався своїми запонками завбільшки з блюдечко.

      Оскільки за столом зійшлися дві ворожі партії, всі почувалися напружено й ніяково. Бо чого б тоді всім шестистам персонам мовчати, бундючитись, супитися і дивитися одна на одну з невимовним презирством? Випадковий спостерігач вирішив би, що до цього спричинилася