Тартарен Тарасконський. Альфонс Доде

послухайте… Ви мені сподобалися, тож хотів би вас попередити… Добродію Тартарене, мерщій вертайтеся до Тараскона!.. Тут вам нема чого робити! Десь у нетрях у нас іще лишилося кілька пантер – та що то для вас? Хіба це дичина? Так, абищиця… Що ж до левів – в Алжирі їх більше немає. Мій друг Шассен нещодавно вбив останнього. Отже, тут немає жодного лева!

      Низенький чоловічок уклонився, зачинив за собою дверцята і, сміючись, пішов зі своїм портфелем та парасолькою.

      – Кондукторе! – гукнув Тартарен, надавши своєму обличчю звичної лютості. – Що він за один, оцей стариган?

      – Як? Невже ви його не знаєте? Це – пан Бомбонель!

      III. Лев’ячий монастир

      Тартарен Тарасконський зійшов у Міліанаху, а диліжанс поїхав далі на південь.

      Дві ночі немилосердної тряски, дві ночі безсоння, очі, втуплені у вікно, – чи не промайне десь у полі або на узбіччі величезна тінь лева, – після такого напруження, ясна річ, треба відпочити бодай кілька годин. До того ж, сказати по правді, нашому чесному тарасконцеві, незважаючи на його амуніцію, люту міну та червону феску, після фатальної зустрічі із Бомбонелем було трохи ніяково перед орлеанвільським фотографом та двома повіями з третього гусарського полку.

      Шукаючи підходящого готелю, Тартарен простував широкими міліанахськими вулицями, не помічаючи ні гарних дерев, ні фонтанів: бідолаха все думав про те, що сказав йому Бомбонель… Невже це правда? Невже в Алжирі таки немає левів? Навіщо ж тоді він вирушив у цю виснажливу мандрівку?…

      Аж раптом на якомусь перехресті наш герой побачив… вгадайте, кого? Чудового лева! Він сидів у величній позі біля дверей кав’ярні, і його руда грива вилискувала в променях сонця.

      Сахнувшись, Тартарен вигукнув:

      – А мені сказали, що їх тут більше нема!

      Почувши його вигук, лев нахилив голову і, взявши в пащеку дерев’яну миску, що стояла перед ним на тротуарі, смиренно простяг її до Тартарена. Той так і прикипів на місці з великого дива. Повз них саме проходив араб; він кинув у миску два су. Лев закрутив хвостом… Тут тільки Тартарен усе зрозумів. Він побачив те, чого, схвильований, не помітив одразу: людей, що юрмилися біля прирученого лева-сліпця, і двох здорованів негрів з дубцями, що водили цього бідолаху по вулицях, як савояри водять бабаків.

      Тарасконець ураз розшаленів.

      – Негідники! – ревнув він. – Отак знущатися із шляхетної тварини!

      Він метнувся до лева й видер з його царственої пащі ганебну миску… Негри, подумавши, що це злодій, змахнули своїми дубцями й кинулися на Тартарена… Зчинився несусвітний шарварок. Негри гатили дубцями, жінки верещали, дітлахи реготалися. Старий єврей-чоботар гукав із своєї крамнички: «До шуду його! До шуду!» Навіть лев, приречений на вічну пітьму, чи то загарчав, чи то рикнув, і горопашний Тартарен, переможений у нерівному бою, гепнув просто на розкидані монети та сміття.

      Аж тут якийсь чоловік, проштовхавшись крізь юрбу, гримнув на негрів так, що вони враз відступили, помахом руки відігнав жінок та дітлахів, підняв Тартарена, обтрусив, почистив і посадовив його, захеканого й упрілого, на