Тартарен Тарасконський. Альфонс Доде

приятеля й хильнути з ним абсенту чи сидру… А потім – поганяй, візничий, надолужуй згаяне!.. Сонце палить, гаряча курява всього тебе запорошує… Та байдуже – поганяй! Зачепився, мало не перекинувся – поганяй! Через річку плавом – мокнеш, застуджуєшся, потопаєш… Поганяй! Батож! Стьобай! А пізно ввечері тебе, мокрісінького, ставлять біля караван-сарая, і ти, старий та немічний, – адже в мене ревматизм! – мусиш спати просто неба, під холодним вітром. Уночі шакали та гієни обнюхують мене, залазять усередину погрітися… Ось до чого я дожився, любий пане Тартарене!.. І на таке життя приречений аж доти, поки одного лихого дня, попалений сонцем, згнилий від вогкості, впаду, знесилений, на якомусь повороті цього триклятого шляху, і араби зварять на моїх старечих кістках собі кускус.

      – Блідах! Блідах! – вигукнув форейтор, одчиняючи дверцята.

      II. Заходить низенький чоловічок

      Крізь запотілі шибки Тартарен Тарасконський ледве розгледів гарну будівлю супрефектури, а перед нею – прямокутний майдан, обсаджений апельсиновими деревами та оточений аркадами; на майдані марширували солдати, які в рожевій ранковій імлі здавалися якимись несправжніми, олов’яними. У кав’ярнях відчинялися жалюзі. На розі – базарчик, де торгували городиною… Видовище чарівне, проте левами тут і не пахло.

      – На південь! Далі на південь! – прошепотів відважний Тартарен і знову забився в куток.

      Аж тут дверцята відчинилися. Війнув струмінь свіжого повітря і разом із пахощами апельсинового цвіту приніс на своїх крилах чоловічка в коричневому сюртуку і в чорній шовковій краватці довжиною у п’ять пальців – підстаркуватого, низенького, сухенького, статечного, із маленьким, мов кулачок, зморшкуватим личком; в руках – шкіряний портфель і парасолька; одне слово – типовий провінційний нотаріус.

      Чоловічок сів навпроти Тартарена, почав здивовано розглядати грізну зброю, а тоді так пильно втупився в тарасконця, аж тому стало ніяково.

      Тим часом перепрягли коней, і диліжанс покотив далі.

      Низенький чоловічок не відривав погляду від Тартарена… Тарасконцеві нарешті урвався терпець.

      – Це вас дивує? – спитав він, і собі вп’явшись очима в низенького чоловічка.

      – Не дивує, а заважає, – незворушно відповів чоловічок.

      Справді, похідний намет, револьвер, дві рушниці в чохлах, мисливський ніж – усе це, разом із огрядним Тартареном Тарасконським, займало надто багато місця.

      Великий муж обурився.

      – То що, мені полювати на левів із вашою парасолькою? – визивно спитав він.

      Низенький чоловічок поглянув на свою парасольку, лагідно всміхнувся й так само незворушно відповів:

      – То ви, добродію…

      – Тартарен Тарасконський, винищувач левів!

      Із цими словами безстрашний тарасконець струснув, наче гривою, китицею своєї шешьї.

      Пасажири були помітно приголомшені.

      Чернець-траппіст перехрестився,