Зелений Генріх. Готфрид Келлер

цю справу, й я пробурмотів щось малозрозуміле; але тут наш наставник закричав:

      – Досить! Ви обоє рябоє й будете покарані! – Потім він підійшов до кафедри, де лежали класні журнали, і поставив проти наших прізвищ по жирній одиниці за поведінку.

      – Пане директор, але я ж… – розгублено почав Мейєрлейн.

      – Мовчати! – крикнув той, забрав у нього книжку, що наробила стільки лиха, і розірвав її на дрібні шматочки. – Якщо ти цю ж мить не замовкнеш або попадешся мені ще раз, – вів далі він, – я замкну вас обох у карцер і покараю як невиправних негідників! Забирайся!

      На одному з наступних уроків я написав своєму недругу записку з обіцянкою: починаючи з сьогоднішнього дня, віддавати йому кожен крейцер, який мені вдасться заощадити, і таким чином поступово погасити весь свій борг. Згорнувши записку рурочкою, я переправив її під партами до нього й отримав відповідь: «Або негайно все, або нічого!» Після уроків, як тільки пішов учитель, мій злісний демон уже чекав мене в дверях, оточений натовпом хлопчаків, які передчували цікаве видовище, і коли я хотів вийти з класу, він загородив мені дорогу й голосно сказав:

      – Дивіться, ось він, шахрай! Усе літо він крав у своєї матері гроші, а в мене захарлав п’ять гульденів і тридцять крейцерів! Нехай усі знають, що він за птиця! Подивіться на нього!

      З усіх боків пролунали крики:

      – Е, та він, виявляється, страшенний шахрай, наш Зелений Генріх!

      Згоряючи від сорому, я крикнув:

      – Ти сам шахрай і шалапут!

      Одначе мені не вдалося перекричати натовп, п’ять-шість відчайдушних забіяк, які вічно шукали, над ким би познущатися, примкнули до Мейєрлейна, учепилися за мною і до самої домівки обсипали мене лайливими прізвиськами. Відтоді такі сцени повторювалися майже щодня; навербувавши собі союзників, Мейєрлейн улаштував проти мене цілу змову, і хоч де б я з’являвся, мене переслідували злісні вигуки. Тепер від мого вихваляння не залишилося й сліду, і я знову став неповоротким і боязким, що ще більше розпалювало завзяття моїх кривдників, викликаючи у них бажання потішатися наді мною, поки це їм нарешті не набридло. Всі ці молодики й самі були народ пропащий, в одних рильце вже було в пушку, інші тільки чекали випадку чогось накоїти. Дивно, що, незважаючи на свою розсудливість і старанність, Мейєрлейн не обирав собі друзів серед споріднених йому натур, а завжди водився з найлегковажнішими та найпустотливішими хлопчаками або ж із роззявами на зразок мене. Одначе серед моїх однолітків знайшлися й інші, більш порядні та схильні до миролюбності хлопчики, які не схвалювали поведінку моїх безжальних гонителів, та й узагалі не поділяли їх презирства й неприязні до мене і навіть не раз захищали мене від їх нападок, так що багатьох я від душі полюбив. Таким чином, я придбав собі чимало друзів якраз серед тих, кого я досі зовсім не помічав. Зрештою, Мейєрлейн опинився мало не в цілковитій самоті зі своєю злістю до мене, яка стала від цього тільки ще більш палкою й шаленою; та й я теж остаточно поховав надію, що ми коли-небудь