Зелений Генріх. Готфрид Келлер

повернути собі на користь; як якийсь послужливий дух, він умів робити все і виконував усі мої бажання, але зазначав надані ним послуги в реєстрі моїх боргів, оцінюючи кожну з них за особливою таксою і вимагаючи за неї яку-небудь дрібну монету. Гуляючи зі мною, він постійно підмовляв мене, пропонуючи випробувати його спритність. «Хочеш, візьму ось цей камінчик і влучу ним он у той жовтий листок?» – запитував він, а я відповідав: «А от не зможеш!» – «Якщо влучу, будеш мені винен гріш, згоден?» – «Гаразд!» – погоджувався я, і він збивав листок, а потім проробляв це за ту ж плату іноді до трьох разів поспіль, із кожним разом ускладнюючи своє завдання, і не було випадку, щоб він промахнувся.

      Після цього він акуратно заносив суму мого боргу в свою книжечку, і мені так подобалося дивитись, як він любовно виводить свої рівненькі цифри, що я вибухав гучним сміхом. Тоді він ставав серйозний і говорив мені, що сміятися тут нічого, нехай я краще подумаю про те, що рано чи пізно мені доведеться розплатитися за все, – адже його книжечка є документом, що має законну силу в очах ділової людини! І він знову і знову пропонував мені битися об заклад із найрізноманітніших приводів, наприклад, про те, на який із двох стовпів сяде птах, наскільки низько пригнеться наступного разу верхівка дерева, що хитається від вітру, або ж про те, яка за рахунком хвиля прибою на озері буде найвищою. Іноді завдяки щасливому випадку я вигравав таке парі, й тоді в його книжці, на сторінці із заголовком «кредит» з’являлася скромна цифра, що такий дивний вигляд мала в своїй цілковитій самоті, що мене знову сміх розбирав, а він убачав у цьому привід до того, щоб зробити якесь серйозне зауваження. Мейєрлейн усіляко намагався вселити мені думку про те, що сплата боргів є найважливішим обов’язком і справою честі для кожної порядної людини, і одного прекрасного дня, коли літо вже добігало кінця, він підніс мені несподіваний сюрприз, заявивши, що тепер він підбив «остаточний підсумок», і пред’явивши мені рахунок на кругленьку суму близько десяти гульденів, не рахуючи ще кількох крейцерів і пфенігів. Він додав, що мені час подумати про те, як би скоріше вручити йому цю суму; нині йому якраз потрібні гроші, позаяк він має намір купити на свої заощадження одну цікаву книгу. Однак протягом найближчих двох тижнів він більше не нагадував мені про це і завів тим часом новий рахунок, причому цього разу він підійшов до справи ще серйозніше, а в його поведінці з’явилося щось дивне. Не можна сказати, що він став зі мною непривітний, але тепер мені було вже не так весело з ним, і від нашої колишньої близькості один до одного не залишилось і сліду. Я не на жарт зажурився, але це, як видно, нітрохи його не обходило; та й сам він упав у якийсь елегійний настрій, на зразок того, в якому, мабуть, перебував Аврам, коли вів свого сина Ісака на заклання і думав, що розлучається з ним назавжди. Через деякий час він удруге нагадав мені про борг, на цей раз дуже рішуче, але без будь-якої неприязні до мене, а скоріше навіть із деяким сумом у голосі та по-батьківськи