Епоха слави і надії. Євгеній Павлович Литвак

стежка в Тигрове селище була найбезпечнішим місцем в навколишніх джунглях, навіть змії не наближалися до неї, а тигри вже давно пішли в глибоку гущавину, даючи про себе знати лише ревом та нявканням в шлюбний період. Єдиною небезпекою могли стати грифи, і те для дитини, яка заблукала. Тільки з цієї причини дітям не дозволяли покидати територію поселення без дорослих.

      Проте для командира вартових Білокам'яного, тропа була лише місцем, де можна поміркувати в тиші. Зараз він виконував нове завдання, і йому була потрібна порада і підтримка старого вірного друга. Він завжди міг підтримати хлопця в скрутні хвилини життя, запропонувати свою допомогу у вирішенні будь – яких проблем.

      Насичене вологою повітря нагадувало про недавній дощ. Дітар не надівав капюшон, дозволяючи великим краплям с дерев, падати на волосся, вони текли вниз, вільно потрапляючи за комір одягу. По тілу ченця пробігало освіжаюче тремтіння від прохолодної вологи. Це немов повертало його в дитинство, коли він, циганське хлопченя, йшов працювати на шахту, на здобич золота. Важку роботу йому тоді не доручали, але вода і стебла солодкого очерету були поряд з кожним шахтарем. Спека робила дорогу важкою, а прохолода і дощ дарували спокій і насолоду.

      Дітар йшов по стежці, а думки повертали його дитинство. Спогади проносилися перед очима, і він згадав той день, коли вперше зустрівся з кантрі ченцями. Того дня дорослі хлопці зовсім вже зацькували Дітара жартами, запотиличниками і ляпасами. Таке часто трапляється в циганських селищах. Особливо старався Лекса – хлопчина, років на п'ять-шість доросліше Дітара. Вже тоді, він вважав себе дорослим і дозволяв собі багато чого, але тільки у бік тих, хто молодший.

      Дітар, намагаючись завоювати довіру і повагу серед підлітків селища, вирішив, що він вже готовий, і відправився вночі на озеро за солодким очеретом. Вночі покидати будинок було небезпечно, а тим більше ходити на старе кладовище, про яке багато разів ходили жахливі чутки і оповідання. Подейкували навіть, що там можна зустріти істот, які п'ють людську кров і використовують мертві тіла для своїх ритуалів.

      Підбадьорюючи один одного, хлоп’ята тихо йшли, огинаючи навислі над стежкою гілки. Ніч була безмісячна і темрява ще густіше закутувала стежку, не даючи розгледіти нічого. На кожному дереві – змія в засідці, що бажає поласувати дрібним нічним гризуном або птахом. Так само можна було наштовхнутися на шакала, або що гірше на гепарда, який крадькома міг вистежувати свою жертву. Рятувала дітей лише їх природжена здатність добре бачити в темряві і те, що вони знали дорогу.

      Півгодини шляху привели їх до відкритої місцевості на старий цвинтар. Десяток слабеньких вогників притягнули увагу шукачів пригод, але не всі з компанії наважилися туди піти. Дітар і ще кілька хлопченят стали беззвучно наближатися до місця, де відбувалося щось таємниче. Вони йшли навшпиньках, намагаючись бути непомітними. Крок за кроком дітвора проходила повз могильні плити, все більше і чіткіше бачила те, що там відбувалося.

      Дванадцять фігур в чорних балахонах, з опущеними капюшонами, стояли навколішки навколо могили і читали тиху