Історія України очима письменників. Сборник

Людмилиної стопи замастилася кіптявою та пилом, проте жодних опіків старійшини не помітили.

      – Чиста! – повідомив Чоломир дружині і племені свій вирок, потім звернувся до дівчини:

      – Йди тепер до Хорсової божниці, принеси небодержцеві птаха.

      «Чиста, чиста…» – витягуючі шиї в бік Людмили загомоніли смерди. Кожний бажав подивитись, як виглядають її п'яти. Дівчина мовчки низько вклонилася князеві, неквапом рушила з току. За нею, наче гусенята за гускою потягнулися її брати-могитичі. Чоломир на мить замилувався на її рідкісну вроду: ясно-блакитні очі, темне хвилясте волосся й видовжені, м'яко окреслені лінії обличчя.

      Наступна дівчина, також зі жрецького роду, майже без остраху ступила на випробувальне залізо. Щойно нога торкнулася криці, на кругленьке обличчя красуні вилізло здивування. Воно було щирим і радісним, наче віддзеркалення ранкового сонця. Хтось пирхнув. Дівчина борзо пробігла штабою і, перш ніж підійти до князя, сама оглянула свої ступні. Чоломир від такого гнівно насупив брови.

      «Неподобство», – тихо промурмотів Дорош.

      – Чиста! – оголосив володар Білого Племені й відіслав дурепу від себе скупим помахом правиці. Жодної поради ця могитичка від князя не отримала.

      Ще дві красуні без жодних опіків пройшли ордалії. Вони, як і попередні, були куницями. На залізо ступила дівчина з роду Тура. Не встигла вона поставити праву ногу на штабу, як зайшлась диким криком, закрутилася, застрибала на лівій.

      її зловили дружинники, понесли до столу. Туриця билася в їхніх руках, кричала від болю і страху. Родичі дівчини кинулись до володаря, але їх жорстко зупинили озброєні вої. Один із братів обпеченої потягнувся був за сокирою, притороченою до пояса. Зблиснув меч-акінак і відрубані пальці смерда застрибали пилюкою.

      – Нечиста! – присудив Чоломир, оглянувши опік. – У поруб її!

      Поки дружинники виконували наказ, током побіг заливистий дівочий крик. Ще одна красуня з роду Тура – старша Горанова онука – впала на торну землю, задираючи до безжального неба обпечену ногу.

      Там, де стояли туричі, піднявся гнівний гомін.

      – Чаклун! – кричали вони. – Волх зачаклував ноги своїм! Се не по праву!

      – Я єсмь князь і каган! Моє право, а суд божий! – гаркнув на все городище Чоломир, підводячись зі столу. – Зло викорінюємо по правді!

      – По кривді! – не вгавали крикуни з Турячого роду. – Як погинули наші кращі на валах Троянових, куниці всю правду під себе забрали!

      – За нечисть заступаєтесь? Богів і владників зневажили? – підтримав володаря Дорош.

      – Мовчи, підніжко! – крикнули до нього, а слідом за образою у старійшину полетіла чимала каменюка. Той ледь ухилився.

      – Татьба! – визначив князь й дав знак воям.

      Дружина підняла щити, подвійною шерегою рушила на крикунів. За кілька хвилин на тоці відновився порядок. Кількох скалічених бунтівників їхні більш щасливі родичі підхопили попід пахви й винесли геть. Число глядачів зменшилось на