Торговиця. Роман Іваничук

Читать онлайн.
Название Торговиця
Автор произведения Роман Іваничук
Жанр Историческая литература
Серия Історія України в романах
Издательство Историческая литература
Год выпуска 2013
isbn 978-966-03-5144-8



Скачать книгу

загасити ватру водою з потічка й жахнулися, побачивши, що вода спалахнула синім полум'ям, – й незабаром по світу рознеслася дивна новина: рунгурська вода горить!

      Минуло багато часу, й підприємці відкрили тут нафтовий промисел. Дотоді нафта спотреблювалась людям хіба що для змазування опіків, чей ніхто в ту пору не знав не те що моторів із внутрішнім згорянням, а й звичайних гасових ламп, тож селяни стали виганяти худобу на гірські пасовиська, бо вода із рунгурських струмків шкодила худобі, – мешканці села і в тямці не мали, що топчуться по золоті.

      Та світ, звісно, чутками повниться, й вістка про воду, яка горить, прокотилася через усю Австрійську імперію аж до Парижа – до мудріших, ніж у рунгурських селян, голів, які вже знали ціну апшеронських копалень, але де той Апшерон – на Закавказзі, а неоціненний скарб марнується тут, у Галіцїї. Й наїхала згодом до Міста тьма-тьмуща промисловців із Західної Європи, яких чомусь називали «англіками з Коломиї», й на місці зрубаних букових, смерекових та тисових лісів виросли на рунгурських просторах нафтові вишки, а земля скоростилася ямами, в які власники свердловин заганяли місцевих хліборобів, котрі ніколи не бачили живих грошей, черпати відрами ропу з ям. За ті мідяки не один селянин, який усе життя впивався запахом левад, житніх ланів, черемх, акацій і гречки, захлинався в задушливому смороді чорного золота й навіки залишався в копальні – ніхто його не рятував…

      Минули десятиліття, й у Печеніжині підприємці збудували рафінерію, а тоді настала потреба транспортувати бензин, гас та озокерит у дальші, ніж Місто, краї на продаж. Тож проклали вони залізничну колію з Рунгур – через Печеніжин – до Міської стації й пустили по ній громіздкий локомотив, що тягнув за собою чотири вагони й, виштовхуючи через високу трубу чорні клубки диму, розпачливо свистів – для постраху містянам і базарникам, що то по вівтірках та неділях тягнулися звідусіль на міську торговицю з худобою на продаж, а пастушки гнали табуни качок та гусей прямо-таки по штреці, і птиця, яка ніколи не бачила такого страховища, як це, що повзло центром Міста й називалося льокайкою, зовсім його не боялася, – тоді з кабіни машиніста вискакував його помічник, вибігав перед паровоз, розмахував червоним прапорцем і розганяв з колії птаство та людей, погрожуючи їм чужинецькою лайкою.

      На ту веремію щовівтірка вибігав з Торговиці до ратуші малий Олесь, зупинявся на тротуарі, помахував машиністові рукою, й здавався він хлопчикові неземною істотою, бо ж правив такою страшною махіною… Та незабаром ця розвага для нього закінчилася, машиніст покинув льокайку, яка ставала щораз менше потрібного, бо ропа в Рунгурах вичерпувалася, й він оселився на Торговиці, купивши пляц під будинок біля Студентського парку, – в нього, як і в кожного, хто мав стосунок до Рунгур, водилися гроші, й став колишній славний машиніст умілим бляхарем, до якого з усього кварталу ходили торговицькі мешканці цинувати продірявлені відра, баняки, ванни й бляшані корита…

      Бляхар Антошко Дзівак був корінним містянином, проте