Торговиця. Роман Іваничук

відчинив хвіртку свого подвір’я, заставленого чудернацькими потворами з кореневищ, у які він, вирізьблюючи, втілював образ ворожої сили, – ті потвори враз зрушилися з місць, як колись облавники у підніжжі Воскресінецької гори, і, взявшись за боки, качалися по землі від зухвалого сміху й каркали: а гдє твая нєзалєжнасть, бандеро, твой жє прєзідєнт єщьо ні слова не вимолвіл по-хохлацкі, а тєбя, героя, обзиваєт бандітом; вони плювалися ядучою слиною, й це тривало доти, поки з нинішньої волі не долинув п’яний голос: то горланив, ідучи вуличкою попри Олесеве обійстя, сусід Гаврилко, який щоранку квапився до кнайпи пані Малгосі, щоб похмелитися після всеношної пиятики, й був тоді злий на весь світ: нинішнього ранку він виливав свою пізьму на українського президента:

      «Гей ти, шолудива приблудо, президенте вуркаганів із большевицьких підворітень, ще раз кажу тобі, що я таки дочекаюся бачити тебе як не на шибениці, то в криміналі! Доки мемо при тобі бідувати?»

      Й коли після Гаврилкового галайкання запала над Торговицею німота, Олесь настороженим поглядом обвів своє обійстя: кореневищні потвори сумирно стояли перед повіткою, а в пам’яті Олеся ще тліли недобрі слова й глузливий сміх, почуті не тут, на власному подвір’ї, а кілька років тому у Воркуті від абшитованого начальника конвою Лиховідька, якими той посеред вулиці обливав колишнього в’язня лютою ненавистю лише за те, що він, Олексій Шамрай, перестав бути його рабом, вільно ходить по землі й ставить кроки, як хоче – чи вліво, чи вправо – і не боїться конвойних з автоматами напереваги; не стало вже конвойних, і автомата у Лиховідька давно вже не було, натомість у руках тримав він мітлу, котрою ритмічно помахував, замітаючи тротуар перед душовим павільйоном, де служив банщиком; замість шинелі висіла на ньому засалена фуфайка, й ніби від того, що мав на собі таку невибагливу уніформу, його зазміючені від злоби губи враз розтягнула вимушена запобіглива посмішка – Лиховідько з колишнього грізного начальника став нікчемою й жебручим голоском пролебедів:

      «Ти би, парень, поставіл мнє сто грам, і ми випілі б нє за такіє уж плохіє времена; да нєужелі ти забил, как я, когда ти нєчайно перешагнул черту зони, випаліл із автомата не в тебя, а у воздух?»

      Олесь змахнув рукою, щоб прогнати від себе поганий спогад, та на його місце втиснувся інший, ще гіркіший, який, зрештою, ніколи не покидав його пам’яті… Уже було дозволено колишнім в’язням вертатися на батьківщину, Олесь прибув до Міста, сяк-так обладнав спорожнілий, запущений отчий дім й поїхав знову до Воркути, щоб забрати звідти свою Нусю, яка після тюрми запала в сухоти. Їй потрібно було негайно змінити місце проживання – Олесь квапився, та не встиг і поховав свою Зірку – так називав її, коли вони листувалися, перебуваючи в різних зонах, а після звільнення повінчався з нею – поховав дружину в чужій землі, скованій вічною мерзлотою…

      Він ще раз поглянув на потвори, вилаштувані в ряд під стіною повітки, й подумав, що не викине їх, не спалить, як задумав було недавно, адже стільки