Україна, 1933 рік. Голодомор. Шлях української сім’ї. Свідчення очевидців. Анна-Мария Наумьяк

      Пилип Наум’як

      Вперше страшний український голод постав переді мною через обличчя моєї бабусі, матері мого батька, хоча на той час я у свої вісім років цього й не усвідомлював. Це було в Польщі, в Кракові, 1970 року. Ми приїздили до родичів, де мали змогу побачитися з кимось із нашої родини з України, тому що самі ми були в Радянському Союзі небажані, а їх зі Східного блоку не випускали. Вигляд бабусі налякав мене. Її обличчя несло на собі стигмати[8] всіх трагедій, що випадали на долю українців у XX столітті: Перша світова війна, Революція, голод 1921–1922 років, голодомор 1932–1933 років, Великий терор 1937–1938 років, німецька окупація, голод 1946–1947 років. Моя бабуся народилася 1903 року, бачила всі ці лиха і пережила їх. Волосся її було зовсім біле, рот беззубий, безбарвні очі відбивали віковічну печаль, а її шкіра!.. зморшкувата, потріскана, зів’яла, як старе буро-коричневе яблуко, яке залишили лежати в буфеті. Навіть у французькій Бретані, де я бачив останніх бретонок «країни ґалло», в жодної з цих бабусь, вдягнутих у чорне, з бездоганно білими головними уборами, поважаних дам, «утомлених» цілим життям роботи на фермі, я не бачив такого виснаженого й бентежного обличчя, як у моєї «бабці» – бабусі з України.

      Її ставлення до їжі залишалося незмінним до останніх днів її життя. Попри те, що сама вона вдовольнялася малим – її зіпсований шлунок завжди нагадував про себе, вона завжди мала пересвідчитися, що ми поснідали, що в запасі ще залишається хліб і картопля, що місцева крамничка ще відчинена, і продукти туди завезли. Щоразу, їдучи на кілька днів, вона брала з собою якісь харчі, картоплю, сушені гриби… Якщо мої бретонські бабуся й дідусь завжди казали нам за столом доїдати хліб, щедро нарізаний товстими скибками, моя українська бабуся не могла заспокоїтися, доки не перевірить, що хліб завжди є.

      Вона померла від старості в Україні, 1990 року. Я зміг побачитися з нею незадовго до її смерті завдяки «перебудові», яка відчинила мені радянський кордон і надала мені візу після років заборони на в’їзд до «раю трудящих». Вона лежала з паралізованими ногами й майже сліпа. Інколи вона розповідала про минуле історіями про різні випадки з життя завжди рівним тоном і завжди доладно. Вона ніколи не говорила про події 1933 року, але іноді мимоволі на неї набігали спогади, які вона швидко закінчувала чимсь приємнішим. Їй регулярно повертався крик душі: «Так, був голод, я бачила все те на власні очі…». Вона казала це так, ніби мала впевнити себе, що подібний кошмар був насправді. Було неможливо розпитувати її про це, оскільки пережита травма призвела до розладу особистості та до стійкого мовчання пам’яті. Що то було: сплеск життєвої енергії, щоб повернутися до життя? Страх говорити, бо це питання було ще заборонене 1990 року? На жаль, дуже пізно відбулася моя нова зустріч з моєю дорогою бабусею… За дев’ять років до того, 1981 року, під час однієї з нечастих поїздок, дозволених радянською владою для родинних відвідин, нас із батьком затримало КДБ, і ми були вислані з СРСР, за те що багато говорили про голод – тему, викреслену з

8

Мені не подобається цей вислів з християнського лексикону, надто часто заяложуваний медіазасобами, але тут він зберігає свій початковий смисл.